Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

За цілий день друзям так і не пощастило знайти затишного куточка, і надвечір вони покинули берег річки. Вже висипали перші зорі, коли Ун і Зур наважилися заночувати під горою, порослою рідким драпачем та миршавою травою. Під прикриттям крутої сланцевої скелі вони розклали півколом багаття. Вартувати домовилися по черзі. Оскільки перша половина ночі таїть у собі більше небезпеки, першим зголосився стати на чати Ун, чий слух був гостріший, а нюх тонший.

Легкий вітрець доносив міцний звіриний дух і ніжний аромат рослин. Уламр напружив усі чуття, вловлюючи кожен шерех, рух, запах.

Перші з’явилися шакали. Вони скрадалися несміливо, рухи їхніх тіл вражали грацією. Багаття і надило, і страхало їх. Вони завмирали на місці, потім, дряпаючи землю пазурами, підсувалися до небаченого дива. Тіні видовжувалися за ними; в блискучих очах танцювали вогники, гострі вуха ловили кожен звук. Досить було Унові ворухнутися, як вони дружно відступали назад. А помах руки змушував їх тікати з тоненьким скімленням.

Шакалів Ун не боявся, навіть коли вони збиралися зграєю. Але їхній різкий дух забивав запах інших звірів.

Щоб не марнувати дротики, Ун набрав жменю каміння і почав кидати його через вогонь. Шакали розбіглися від першої ж каменюки.

Потім де не взялися дхолі. Голод зробив їх зухвалими. Вони тинялися цілими зграями, іноді пристаючи або кидаючись убік з глухим гарчанням, що передавалося одне одному, ніби звірі перемовлялися між собою. Полум’я багаття спиняло їх. Цікаві не менше за шакалів, дхолі жадібно принюхувались до запаху смаженого м’яса і людських тіл. Було щось благальне в їхній захланності.

Коли Ун жбурляв каміння, собачий авангард відступав і збивався в купу; в пітьмі чулося погрозливе виття. Звірі виявляли впертість: відступивши на безпечну відстань, вони посилали вперед лазутчиків — шукати підступу до здобичі. Проміжок, що залишився між вогнищем і скелею, був завузький для собак. Проте дхолі щоразу верталися до нього з терплячістю, здатною довести до розпачу. Іноді вони вдавали, ніби кидаються в атаку, тоді як частина зграї, оббігши гору, завивала за спиною людей, сподіваючись викликати серед них паніку.

Поступово вернулися шакали, ще сторожкіші, тримаючись на певній відстані від дхолів. Але і ті, й ті відступили перед десятком вовків, що з’явилися зі сходу, а потім дременули, даючи дорогу гієнам. Гієни бігли підтюпцем; їхні похилені хребти конвульсійно смикалися. Зрідка лунало гоготіння, подібне до скрипучого бабиного регату.

Угорі нечутно кружляли два карликових кажани. Високо під зорями ширяв великий орлан, чиї крила розмахом не поступалися орлиним. Прямо в огонь, приваблені полум’ям багаття, летіли міріади метеликів; у рудому диму, шелестячи крилами, хмарами носилися нічні комахи і сипалися дощем у жар. Морди двох бородатих мавп визирали з баньянового густолистя. На сусідній горі гув болотний бугай. З-за пернатого пальмового листя вистромлював свій величезний дзьоб птах-носоріг.

Ун не на жарт занепокоївся. Звідусіль його оточували роззявлені пащі, ошкірені зуби і палахкотючі, як жар, звірячі очі.

Куди не повернися — смерть. Хижацтва тут зібралося досить, щоб розтерзати принаймні півсотні людей. Дхолі були сильні своєю численністю. Щелепи гієн могутністю не поступалися тигрячим. Вовки мали дужі лапи і міцні карки. І навіть шакали з їхніми гострими іклами могли б роздерти Уна і Зура швидше, ніж у багатті згоріла б тоненька галузка. Проте виголоднілих звірів зупиняв страх перед вогнем. Вони більше хитрували, ніж виявляли хоробрості, а те, що тут зібралися різномасті хижаки, тільки заважало їм оволодіти здобиччю.

Звірі терпляче ждали нагоди, сприятливої для них. Вряди-годи між ними спалахувала ворожнеча. Якщо вовки починали гарчати, шакали одразу ж пропадали в. пітьмі. Проте дхолі залишалися на місці і тільки роззявляли свої хижі пащі. І всі разом давали дорогу гієнам.

На людей звичайно гієни не нападали. Боячись ризику, вони воліли нерухому або знесилену здобич. А проте від огню вони не відходили, приваблювані небуденним збіговиськом інших звірів і таємничим світлом, що йшло з самої землі.

Нарешті примандрував леопард, і Ун збудив Зура. Хижак сів на задні лапи попереду дхолів. Його бурштиново-жовті очі дивилися то на язики полум’я, то на рівні постаті двох людей.

Ун, не стримавшись, гукнув:

— Син Тура вбив трьох леопардів!

Звір випростав пазуристі лапи, вигнувся своїм в’юнким тілом і загарчав. Був він здоровенний з себе, куди більший за тих плямистих леопардів, яких бачили уламри по той бік гір. Під густою шерстю грали могутні м’язи. Він би легко перешаснув через багаття й опинився б коло скелі, поряд з людьми. Збитий з пантелику, звір намагався втямити, хто ж такі ці дивні двоногі істоти. Виглядають і пахнуть вони, як гібон, тільки гібон менший та й тримається інакше. У світлі кострища ці істоти здавалися вищими за дикого бика — гаура. Їхні рухи, чудна подоба і химерні речі, що ніби подовжували їхні передні кінцівки — все це насторожувало леопарда. До того ж він був один, а йому протистояло двоє.

Ун гукнув ще грізніше; голос його пролунав, як голос могутнього супротивника. Леопард відповз, ліворуч, нерішуче спинився перед тісним проходом між багаттям і скелею, потім обійшов узгір’я кругом. Пошпурений Уном камінь торохнув його по голові. Леопард люто нявкнув, але відступив назад. Він припав до землі, немов лаштуючись до стрибка, черкнув пазурами по землі і повернув до річки. Деякі шакали посунули слідом.

Дхолі і вовки уже явно знудилися. Гієни, бігаючи по нишпорках, лише зрідка мигтіли у відблисках полум’я.

Раптом хижацтво сполошилося. Носи збуджено нюшкували, морди обернулися на захід, вуха стали сторч. Короткий рев розітнув повітря і змусив здригнутися людей, що тулилися під скелею. Чиєсь гнучке тіло вискочило з темряви і приземлилося біля ватри. Дхолі сахнулися вбік. Вовки завмерли в напруженому чеканні.