Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

нашої сім’ї теж підхопив ураган подій двадцятого віку, туго заплітаючи її у фантастичний клубок зустрічей, ситуацій, мрій, розчарувань, страждань, страху і сподівань. Навіть нині мені тяжко, неможливо втямити, що з того нагромадження назвати реальністю, що марною вигадкою, що — ілюзією, а що — зерном душі, яке має дати плід у безмежності світу...
Юнго! А де твоя бригантина, Де твої урагани й моря? Сірі хмари повзуть по долині, І сховалась за ними зоря. Оброста черепашками днище... Може, і не було корабля? І регоче зневажливо хвища, Чортополох несе на поля. Може, дрімається? Може, сниться? Крутить плівку життєве кіно... Тільки ж колись заіскриться зірниця І загуркоче буря в вікно! Ти тоді прокидайся раптово, На бригантину сміливо ступай, Бо капітан до походу готовий, Зірка виходить на небокрай. Юнго мій любий! Бійся дрімоти, Бо заколисаний дух умира. Хочеш морські урагани збороти? Слухай, як котиться грізна пора. Миті такої більше не буде: Хвилі внизу, а вітрила — вгорі! Вітри напружені б’ються у груди Вірних матросів — посланців Зорі!..

Де критерій для оцінки минулих подій? І чого варта будь-яка оцінка? Що дає вона навіть у тому разі, якщо ти достойно й слушно визначив причини абсурдних чи помилкових дій? Хіба прийдешня історична динаміка матиме якусь тотожність з минулою, щоб врахувати набутий досвід? Кого й чому навчила тисячолітня вакханалія насилля, кровопускання, братовбивства і зради? Інколи народжується підозріння, що будь-яка нова ситуація виростає не з минулих причин, відомих людям, а має корінь у цілком іншій реальності. Наприклад, білі квіти лілії, красуючись на плесі озера чи ріки поряд з іншими прегарними посестрами, мають контакт між собою не в надводному просторі, а в глибині баговиння, у невидимих для ока надрах, куди сягає їхнє коріння.

Чи не в тому абсурд людського буття, що ми не відаємо про власну безодню, де зароджується дух і душа?

Як би там не було, але спогади потрібні, як нитка Аріадни, що має вивести нас до світу, звідки ми випірнули в цю химеричну реальність. Згадуючи свої підліткові роки, я не можу визначити причинності для жодної своєї дії, та й не лише своєї, а й того, що відбувалося з нашою сім’єю, Україною, братерськими народами та й всім людством. Що там говорити про юнацькі літа, коли й тепер ще нема бодай пунктиру, щоб визначити напрям для польоту у вирій. Чи було коли-небудь з тобою, читачу, таке, щоб після пробудження зі сну ти замислювався, хто ти, де ти, як сюди потрапив, як тебе звати?

Зі мною таке відбувалося часто — і в дитячу пору, і навіть тепер, коли голова подібна до квітки кульбаби. Особливо гостро це відчувалося у в’язниці, коли пробуджена свідомість торкалася розплющеним оком кованих залізом дверей чи ґрат, металася судорожно у пошуку пояснення і слухняно та втомлено приймала для вжитку знайомий стереотип земного лабіринту, не маючи сили і вміння прорвати пелену ілюзії та вийти до щасливої реальності.

Але повернемося до тривожної довоєнної пори.

У сороковому році я закінчив неповну середню школу — сім класів, отримав похвальну грамоту. Валя Тригуб, мій незабутній товариш, поступив у восьмий клас Кагарлицької середньої школи, а я подався у Київ — поступати в геологічний технікум. До омріяного учбового закладу мене не прийняли, зважаючи на недостатній вік — неповних тринадцять літ. Батько, який тоді працював слюсарем у військовому училищі зв’язку ім. Калініна, водив мене ще в кілька технікумів — здається, в політехнічний, у педагогічний, проте всюди було те саме: надто молодий. «Пощастило» в технікумі шкіряної промисловості на Печерську: там прийняли документи без екзамену, оскільки я був відмінником. Минуло кілька тижнів, я забрав документи назад, збагнувши, що до шкіряної промисловості не маю жодного торкання ані в минулому, ані в прийдешньому. Батько втовкмачив мене в школу зв’язківців, що містилася на вулиці Прорізній. Вчитися було легко, я схоплював премудрість телефонної та іншої справи, пов’язаної зі зв’язком, на льоту, викладачі були задоволені моїми успіхами і обіцяли блискучу кар’єру. Житло батько знайшов тут же таки, близенько від школи, на розі Прорізної й Хрещатика. То був дім для сімей військовослужбовців, здається, дев’ятиповерховий, надійно змурований з темно-червоного граніту. Куток для мене здала вдова військовослужбовця, похилого віку, привітна, доброзичлива. За двадцять п’ять карбованців вона готувала мені столування, давала постіль. Від неї я дізнався, що маю звичку вночі ходити по кімнаті з заплющеними очима. Така недуга — а може, ні? — називалася лунатизмом. Спочатку вона нічого не казала, але одного разу я, загорнувшись в простирадло, вийшов на балкон і, забравшись на перила, почав балансувати на них. Господиня жахнулася, адже квартира була на шостому поверсі! Вона ледве дочекалася, коли я повернувся до ліжка, повісила замок на балконні двері, а вдень викликала батька. Було вирішено відправити мене додому, чому, до речі, я був тільки радий.

Батьки бідкалися: що зі мною робити? Передчасне закінчення школи, чим і я, й вони пишалися, виявилося марним, я ніби вибився з слухняного журавлиного ключа, а тому потрапив у якийсь руйнівний вихор. Сестричка Оля, котра закінчила школу тільки на рік раніше, але «своєчасно», відповідно до запрограмованого віку, вже вчилася на другому курсі Ржищівського педагогічного училища, а мені доводилося бити байдики ще цілий рік, щоб мати право на вступ до середніх учбових закладів. Зрештою було вирішено, що я повчуся у восьмому класі Кагарлицької школи, щоб не розбеститися в бездіяльності.

У ті роки соціальна й політична реальність атакувала юний мозок парадоксальними, абсурдними подіями. Дорослі боялися навіть аналізувати вихор суперечливих вчинків Сталіна та його соратників,