Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

До його свідомості пробилися слова капітана, який, не дочекавшись відповіді, знову нагадав:

— Нам треба узгодити свої дії, товаришу Гармаш.

— Звичайно, звичайно, — механічно погодився Юрій.

І він нічого їй не може сказати, не може попередити, щоб вона порвала з Божком будь-які стосунки. Як тяжко іноді зберігати таємниці.

Але він не має права не рятувати дівчину. Заради неї, заради самого себе… Мусить зустрітися з нею і знайти такі слова, щоб застерегти її, не виказуючи службових справ… А може, відмовитися від неї, вирвати з душі? Хіба не зустріне колись хорошу, чисту дівчину. Таку, як Маринка?!

Серце його бурхливо запротестувало. Тепер, коли здалося, що й Інні загрожує якась небезпека, вона стала йому ще милішою.

— Ходімо до Вовченка, — відповів капітанові. — Це може вирішити тільки він.

Із сином Басистого лейтенант познайомився на міських змаганнях. У волейбольному фіналі зустрілися команди міліції та університету.

Перемогли студенти і, вітаючи їх, Юрій міцно потиснув руку чорнявому хлопцеві, якого вперше побачив на молодіжному вечорі.

Кілька разів після того Гармаш заходив до університетського спортивного залу. Якось вони вийшли разом з Анатолієм і, розмовляючи, довго блукали київськими вулицями.

Довідавшись, що Юрій ще й шахіст, Анатолій запросив його в гості. Та лейтенантові не хотілося скористатися з цієї несподіваної нагоди потрапити в хату Басистого, яка уявлялася йому лігвом звіра. Було нелегко поєднувати в собі часом суперечливі почуття в єдиному цільному «я». Розмовляючи з Анатолієм, пам'ятав, що це син не викритого ще злочинця, а він, Юрій, працівник міліції. Часом ловив себе на тому, що слухав хлопця з підозрою, зважуючи кожне його слово, — і від цього ставало незручно, Адже, знайомлячись із молодим Басистим, менш за все збирався вистежувати його, довідуватися що-небудь про директора фабрики «Оріон».

І весь час лейтенанта не залишала неспокійна думка, чи здогадується Анатолій, хто такий насправді його батько і хто новий спортивний товариш — волейболіст і шахіст — Юрій.

Він міг, звичайно, ризикнути: відкрити юнакові карти і навіть спробувати залучити його до боротьби із злочинницькою зграєю. Хлопець, на його думку, був чесний і принциповий. Але це було б безсердечно, і Юрій вважав, що не всі засоби добрі, навіть коли мета благородна. З якимсь чисто людським співчуттям думав, що Анатолія чекає трагедія, яку ніхто не в змозі відвернути, і що тоді вже доведеться про все сказати відверто, можливо, й самому завітати в його дім трагічним вісником.

Проте якось, виходячи з Публічної бібліотеки і несподівано зустрівшись з юнаком, він погодився зайти на партію в шахи.

…Квартира директора фабрики «Оріон» — своєрідний взірець маєтності. Вже у передпокої — вмуроване в стіну величезне дзеркало, паралельний телефонний апарат на полірованій тумбочці і така ж блискуча настінна вішалка — відчувався продуманий, строгий, наче в музеї, стиль. Можливо, таке враження створювала велика бронзова голова Мефістофеля, який з свого кутка саркастично поглядав на кожного, хто заходив до квартири.

Анатолій запросив гостя у свою кімнату, і Юрій пройшов через вітальню, обережно ступаючи по товстому китайському килиму. Тепер йому і справді здалося, що потрапив до музею — стільки скульптур і картин зібралося у великій, захаращеній речами вітальні.

Несподівано набігли спогади. Давно колись мати взяла його до сусідки, якій шила плаття. Як несміливо ступав він босими ногами по килимах просторої хати, серед дзеркал, кришталю, як здивувала й приголомшила вся та пишнота дитячу душу.

Хто-хто, а Юрій тепер добре знає ціну такого багатства. Згадав, як на початку своєї роботи з олівцем підраховував достатки директора — вартість майна визначив тільки меблями, та й то прикинув приблизно, за середніми цифрами…

Це, мабуть, у десятки разів менше, ніж коштують ці унікальні твори мистецтва.

Щоправда, затримавшись у вітальні, Юрій помітив на двох картинах бронзові таблички з чорними літерами і здогадався — твори дуже давні й надзвичайно цінні.

Цілу картинну галерею і десяток скульптур, звичайно, міг придбати тільки такий пройда, як Басистий! Он картина Шишкіна[9], полотна якихось невідомих художників. Певно, господар вважає, що так зберігати гроші краще, ніж в ощадкасах і навіть тайниках…

У своїй кімнаті, повній книжок, Анатолій розклав шахівницю.

Розставляючи фігурки, Юрій знову міркував над тим, чому Анатолій не здогадується про темні справи свого батька. Про картини Басистий, напевно, вигадав для сина легенду, як рятував твори мистецтва від фашистів. Чому ж у такому разі комсомолець не подумав, що ці скарби належать не тільки його батькові, а всім людям, чому не вимагає, щоб їх віддали до музею, а німецькі твори повернули на батьківщину? Адже як зворушливо виступав він на зборах молоді, як запально говорив про дружбу народів.

Потім Юрій подумав, що він занадто суворо судить цього хлопця, який ще вчора ходив у коротеньких штанцях.

Ймовірно, в очах сина батько — найдостойніша людина. Природним Анатолію здається й те, що той одержує високу зарплату, преміальні… Має за що придбати автомобіль, гарні коштовні речі. Хто ж тоді може добре жити, як не такі, як його батько? Фронтовик, нагороджений орденом і медалями, директор фабрики, який виконує плани і про якого писали в газетах, — він був так само вшанований і в своїй сім'ї.

Хіба міг хлопець здогадатися, що все те лише маска, під якою нічого хорошого не залишилося, що старі заслуги по інерції виштовхують батька на поверхню життя до того часу, коли раптом усі побачать, що король голий, що в нього є інше, сховане від