Читати книгу - "Червоне доміно"

— Ходімо! — прошепотів Вольфганг.

Він зняв циліндр, і ми почали проштовхуватися крізь юрбу до сходів. Нас смикали, обгортали серпантином, кидали нам услід ущипливі репліки. Але ми не мали часу звертати на це уваги. Кожна хвилина могла стати вирішальною.

На тому кінці залу сидів Міхаель Томас, все ще тримаючи сумочку на колінах, а поруч із ним стояло Червоне Доміно і щось творило. Трохи далі притулився до колони чернець, схрестивши руки на грудях. Вольфганг спинився.

— Нічого не можу зробити, — сказав він… — Але в мене якесь дивне почуття, що тут не все гаразд.

— А що саме негаразд?

— Оце я й хотів би знати.

Поруч з нами став іспанський гранд.

— Що нам тепер робити?

— Затримайте білявого.

— А Доміно?

— З Доміно ми самі упораємося.

Гранд уже зник, ось він виринув знов коло ченця.

Вони повільно посувалися до столика під галереєю. Доміно розмовляло з широкоплечим. Ні, воно ще їх не бачить і почуває себе, очевидно, цілком упевнено.

Три кроки — і ми вже біля них.

— Спокійно, — сказав Вольфганг. — Міністерство державної безпеки. Вас заарештовано.

Міхаель Томас зробився сірий; в супроводі гранда й ченця він рушив до дверей. В цю мить, під соло ударних інструментів в оркестрі, Доміно відкинуло капюшон і зняло маску.

Я відсахнувся.

Перед нами стояла Карін Зоммер.

— Карін!

Мені здавалося, що я кричу її ім'я, хоч я вимовив його пошепки.

— Карін Зоммер?

Вольфганг теж із жахом дивився на її вродливе личко, що весело посміхалося нам.

— Ви завжди так вітаєтесь з дамами, панове! І взагалі, де ви були? Я ж весь час вас шукаю.

— Ви нас шукаєте?

— Звичайно, — сказала вона, все ще сміючись. — Адже ви так мило написали в листі, що хотіли б зі мною тут зустрітися.

— Я? — перепитав вкрай спантеличений Вольфганг.

— Ні, він.

Карін показала на мене.

— Що ти наробив? — насилу вимовив Вольфганг.

— Та не писав я ніяких листів. Що я, божевільний?

Тепер і Карін зблідла.

— Але ж ви писали мені, щоб я о чверть на дванадцяту чекала на вас у святковому залі Гранд-готелю. Ви просили мене навіть одягти червоне доміно, щоб вам легше було пізнати мене.

— Та нічого подібного я не писав!

— Ви знаєте почерк Швенка? — спитав Вольфганг.

— Почерк? Ні. Але він же підписався!

— Гайнц Швенк?

— Так.

— Цього я не розумію, — сказав я. — Просто не розумію.

— А я дещо починаю розуміти. — Вольфганг глянув на сумочку з коричневим пакетом, яку широкоплечий поставив на стіл перед тим, як його повели. Я простежив за його поглядом.

— Ти вважаєш, що мастило йому чомусь уже непотрібне?

— Ні, воно йому, безперечно, потрібне! Але ж Іветта везла сюди дві бляшанки. Де Друга?

— Та, мабуть, в Іветти.

— Ти думаєш? А я думаю інакше. Ходім! Швидше.

В цю мить я теж зрозумів ситуацію.

Домовленість про зустріч на маскараді була не що інше, як спритно задуманий маневр, яким справжнє Доміно відвернуло увагу Іветти й Томаса і виманило їх з номера. В той час, як вони чекали на нього у залі, воно спокійно, ніким не впізнане і невикрите, винесло другу бляшанку з їх кімнати. Це був трюк грубий, але в грубості своїй майже геніальний. Адже й ми піймалися на гачок!

Дістатися до виходу було нелегко. Знов і знов маски, хихикаючи й жестикулюючи, заступали нам дорогу. Але ми не звертали на них уваги.

Іветта! Де була Іветта?

— Кретин! — крикнув якийсь тип, котрого я ліктем відштовхнув убік.

— Обережно! — заревів багровий офіціант з краплями поту на лобі.

Я бачив, що Карін іде слідом за нами, бона докладала всіх зусиль, щоб не відставати від нас. Губи в неї були напіврозтулені, вона важко дихала. Капюшон з'їхав униз і звисав через плече, як скручена мотузка.

Пан Майєр, що маленькими кроками походжав туди й сюди біля входу, злякано здригнувся, коли Вольфганг торкнувся пальцем його плеча.

— Вам відомо, куди пішла платиново-білява дама в кімоно, яка п’ять хвилин тому покинула зал?

— Платинова блондинка? Гм, власне кажучи, делікатність не дозволяє…

— Та облиште вже, кажіть швидше! Уперше за цей вечір на обличчі старшого офіціанта з'явився природний вираз, котрий свідчив, що пан Майєр страшенно шокіруваний. Відставлені мізинці безпорадно опустилися. Він з явною неохотою мотнув головою у бік сходів.

— Отуди…

— Дякую.

Вольфганг не звернув жодної уваги на збентеженість людини у чорному фраку. Він уже барабанив пальцями у скляне віконце реєстратури.

— Які кімнати займають пан Дюма та фрейлейн Ніфергельт?

Швейцар приніс реєстраційну книгу і перегортав її спокійно, як людина, що всяку роботу звикла виконувати якнайретельніше.

— Коли вони у нас зупинилися?

— В середу.

Він кинув погляд на календар.

— У середу? Отже, це було тридцятого серпня. Хвилиночку, — його палець з дратівливою повільністю рухався по записах, нарешті, завмер. — Ось маєте. Кімнати двісті вісімнадцять і двісті дев'ятнадцять.

— Дякую.

Звичайно, всі ліфти зайняті.

Ми побігли до сходів. На площадці другого поверху ми мало не збили з ніг хлопчика-служника, що тягнув заставлену посудом тацю. Літня дама докірливо подивилася нам услід. Її собачка, болонка з гаптованим золотим покривальцем на спині, нервово загавкала.

Третій поверх.

— Ось там…

Ми