Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

почув за собою шелест і подумав, що то пес. Раптом як смальне мене лапою по голові, аж в очах потемніло. Отоді я зрозумів свою помилку! Та було вже пізно. Я повалився мов підтятий на кригу. Опритомнів тієї миті, коли відчув, що клишоногий хоче відгризти мені голову, як тюленеві. Я схопив ного за горло, стиснув щосили і крикнув. Ведмідь остовпів. Але це тривало якусь секунду. Потім він знову напав. Я крикнув удруге. Собаки вчепилися йому в задні лапи, і він відскочив. Я зірвався на ноги, схопив рушницю, але, на щастя, ти вже вистрілив. Ще б трохи — і кінець.

Обидва полегшено зітхнули, дивлячись на величезну тушу, розпластану на кризі. Собаки одійшли од ведмедя. Вони накидалися на звіра тоді, коли той рухався, а нерухомого боялися. Відчували тут якийсь підступ.

Нансен не приховував захоплення витримкою товариша. На щастя, ведмідь не встиг завдати Юхансену великої шкоди. Стер тільки лапою бруд із щоки і трохи поранив руку.

Невдовзі мандрівників чекала ще одна хвилююча подія. Цього разу нарешті радісна. Від суходолу їх відділяла вже тільки вузька смуга води. Може, нарешті пощастить дістатися до нього? В щоденнику подорожі Нансен занотовує коротко:

«Винятково щасливий день. Ведмідь не загриз Юхансена, і ми вже біля самісінької «обітованої землі».

Холодні, стрімчасті скелі, що прямовисно спадали до моря, захищали підходи до острова. Внизу вони були неприступні, а вгорі приховані густими пасмами туману, крізь який не міг пробитися зір. Мандрівники мовчки пливли вздовж грізних берегів, що наганяли жах, даремно шукаючи безпечного місця, де можна було б висісти на острів. Вони весь час мусили остерігатися величезних крижаних брил, які відламувались од вершин льодовика і з гуркотом валилися в море. Пливли дуже довго і все не могли пристати до берега.

— Оце так сповнення мрій, — силувано пожартував Фрітьоф. — Як на мене, то краще б нам і цю ніч провести на кризі. Як ти гадаєш?

У відповідь мовчанка.

— Ялмаре, прочумайся, ради бога! Не будемо ж ми тут зимувати, бо подохнемо з голоду в цій пустелі. Перед нами відкрите море. Весла і вітрила швидко понесуть нас тепер на південь, додому. Ти чуєш мене?

Юхансен мовчки кивав головою. Йому вже було байдуже. Спати, спати будь-що! Не йти, не веслувати, не ставати день у день табором на кризі. Забитися в якийсь кут і хоча б хвилину відпочити в тиші, теплі і спокої.

Наступні дні мало одрізнялись од попередніх. Мандрівники, як і раніше, пливли вздовж тих самих похмурих, затягнутих сірим туманом берегів. Тільки-но, нарешті, роз'яснилося небо, Нансен видряпався на якийсь вищий за інші торос і нетерпеливо вдивлявся звідти в горизонт. Тяжко зробилося йому на серці. Скільки сягає око, тягнулись у далечінь якісь острови й острівці — з неприступними берегами, суціль укриті шапками льодовиків, усі, як близнята, схожі один на одного.

Найближчому острову Нансен дав ім'я Єва, другому — Лі в, а третьому, на який їм вдалося нарешті висадитися, Аделаїда, на вшанування пам'яті давно померлої матері. Весь невеликий архіпелаг назвав Білою Землею. Якби ж то знати, де знаходяться ці нововідкриті землі. Певне ж, не біля берегів Шпіцбергена. Тут острови мають іншу форму та й над головою раз по раз пролітають пташки, яких там ніколи не спостерігали. Виходить, це Земля Франца-Йосифа? Але на яких вони опинилися берегах величезного архіпелагу — східних чи західних? Адже це має неабияке значення. Якщо західні, то кінцева мета мандрівки була б не така вже й далека. Може, ще пощастило б вернутися на зиму додому.

Нансен не наважується виповісти ці думки вголос, щоб не подавати марних надій Юхансенові: розчарування дуже болісні й збавляють сил, а їх треба ще багато. Що більше він ознайомлювався з місцевістю, то кращий ставав у нього настрій. На пустельних острівцях, що з першого погляду відштовхували своєю мертвотністю, пульсувало життя. В одному місці на снігу було видно сліди величезних ведмежих лап, в іншому вилежувалися на сопці стада тюленів, що налічували часом по кілька десятків штук. Від них прибережні крижини здавалися чорними. Над головою раз по раз пролітали якісь невідомі, дивовижні птахи — Нансен-зоолог не завжди міг і назвати їх.

— Що б там не було, але з голоду тут померти важко, — радісно відзначили мандрівники.

А це було найважливіше. От якби ще вони могли якнайшвидше вирушити в дорогу морем! Нансен став серйозний, зосереджений. Видно, щось обмірковував. Юхансенові не довго довелося чекати.

— Саней ми не будемо залишати, — почув він. — Вони можуть нам ще знадобитися, але їх неодмінно треба укоротити.

— Навіщо? — Юхансен перелякався не на жарт.

— Щоб вони помістилися на кормі каяка. Тоді попливемо швидше.

Нансен і Юхансен перетинають ополонку на каяках. Добре видно лижі (на носі) і обрубані нарти (на кормі). Постановочна фотографія Ф. Джексона, липень 1896 р.

Розділ сорок шостий
ВІДВАГА ЗАЛИШИЛАСЬ, АЛЕ НАДІЯ ПРОПАЛА…

Задум був добрий.

Каяки побігли швидше. Може, навіть занадто швидко, як здавалося величезним морським потворам. Вони раптом зацікавилися двома незнаними створіннями, що завітали до них і надто поспішали кудись. Не виявляючи ніякого страху, моржі повільно і велично підпливали до каяків. У морі ці звірі не мають противника рівного собі за розмірами і вагою. Іноді на кризі на них відважуються нападати білі ведмеді, але частіше й вони уникають сутички. Один з цих велетнів, випливаючи з глибин на поверхню, зачепив випадково Нансенів каяк.

«Я почув різкий