Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

— Мої новини не дуже втішні. Пам'ятаєш, Василю, більш року тому я казав тобі, що в Німеччині владу приберуть до рук фашисти. На жаль, мій прогноз справдився. І знаєте, друзі, що найдивніше? Політичних діячів Англії, Франції й Америки наче хто загіпнотизував!

Вони вдають, що не помічають небезпеки, яку готує їм Гітлер. Більше того, всіляко догоджають йому. Дурники, вони не розуміють, з ким мають діло!..

— Справа не тільки в сліпоті політичних діячів, а ще й у тім, що фашизм має чимало прибічників. У Франції вони розгорнули несамовиту діяльність, створюючи «п'яту колону». Одні роблять це задля грошей, якими їх щедро наділяють німецькі посольства, інші — через ненависть до Народного фронту, до комуністів насамперед. За останні півроку фашистські і профашистські організації, такі, як «Бойові хрести», «Об'єднання колишніх фронтовиків», «Патріотична молодь», активізувалися. Підтримувані префектом паризької поліції К'яппом, вони діють без побоювань!..

— Усе це я знаю, зокрема й з вашої ж інформації. Ви добре працюєте!.. Можу сказати, що нам нічого не було відомо про те, що фашисти готують політичний терор в інших країнах. Сподівалися від них усяких паскудств, але такого, признатися, не ждали!..

— А пощастило повідомити кого слід про підготовку вбивств? — запитала Ліза.

— Пощастити пощастило, та чи зуміють вони вберегти своїх керівників — невідомо! Надто вже безтурботні люди, ці вороги Гітлера… Бенеш, наприклад, вважає, що ці побоювання перебільшені, — ніяка, мовляв, держава, що поважає себе, не стане на шлях убивства з-за рогу своїх політичних супротивників! А король Югославії Олександр певен, що часи плаща і шпаги давно минули.

— Коли б не довелося їм розплачуватися кров'ю за свою благодушність! — сказав Василь.

— Ну, а як ти живеш, красуне? Звикла до паризького клімату? — звернувся «батько» до Лізи, мабуть, щоб перемінити тему розмови.

— Отак і живу!.. Усього багато — і грошей, і вбрань, а на душі смуток… Дуже стомилася, занудилася, хочу додому… «Батьку», допомогли б ви нам повернутися додому… Якщо не на зовсім, то хоча б у відпустку з'їздити, побачитись із своїми…

— Що ж, у відпустку, певно, можна… Треба тільки спершу заїхати до Чехословаччини, забрати там свої радянські паспорти, вернутися знову сюди, а тоді вже разом із Василем вирушити додому через Швейцарію або Скандінавію. Їхати через Німеччину, навіть транзитом, небезпечно… А от і сюрприз: я привіз вам обом листи з дому! — «Батько» дістав із кишені два листи і віддав Лізі. Дуже хотілося одразу ж прочитати їх, але вона стрималася.

— Коли ж можна поїхати по паспорти? — спитала Ліза.

— Та хоч завтра, якщо, звичайно, Василь не заперечуватиме!

— Ми ще обміркуємо це, — спокійно сказав Василь.

— Правильно, треба обміркувати!.. У мене, Лізо, є до тебе прохання. Коли повернешся з відпустки, доведеться тобі на якийсь час розлучитися з чоловіком і поїхати в одну країну для виконання такого ж завдання, що й тут. Однак самостійно, без допомоги Василя. Гадаю, ти вже набула досвіду, впораєшся…

— Оцього вже не знаю… Одне діло — впоратися з роботою, коли в тебе є тверда підпора, зовсім інше — коли ти сама. Краще вже я зостанусь із Василем!..

— Василь потрібен тут, а ти — там. Розумієш, яке діло — двоє чоловіків, кмітливі, досвідчені працівники, побували там і нічого не змогли зробити. Потрібна жінка, врівноважена, вдумлива, віддана справі. В тій країні німці зміцнюють свої позиції, вербують прибічників не тільки із середовища продажних політиканів, але і в армії. Як вони добиваються всього цього, через які канали? Нам невідомо, а треба знати. Щоправда, перешкодити їм ми не можемо, та бути в курсі подій повинні. Розумієш мене? — «Батько» обернувся до Лізи і зазирнув їй у вічі.

— Розумію, звісно, — тихо сказала Ліза. — Але майте на увазі, що зв'язок із стенографісткою німецького посольства Браун підтримую я. Вона нікого більше не знає і знати не захоче!

— Враховуємо і це. Та, оскільки твоє перебування в тій країні конче потрібне, шукатимемо інших шляхів для зв'язку з Браун. Незабаром сюди приїде і житиме тут Шульц. Вона, австрійка, зможе раз у раз перетинати кордон, щоб підтримувати з вами зв'язок. У Парижі Шульц стане кравчихою. Хіба не можна, щоб вона заступила тебе? Вони ж, здається, знайомі?

— Знайомі…

— От бач, усе складається чудово!

— Правильніше буде сказати: ви все передбачили загодя! Але я не хочу, не можу їхати без Василя! — твердо промовила Ліза.

— Звичайно, тебе силувати ніхто не збирається, міркуй сама. Хочу, однак, зауважити, що це не моя особиста думка, а партійне доручення. — В голосі «батька» почувся холодок.

У машині запанувала мовчанка, тільки й чути було, як шурхотіли шини по гладкому асфальту. Не обертаючись, дивлячись на шосе, Василь сказав:

— Ми себе вважаємо солдатами партії, і для нас її доручення — закон. Ліза не раз доводила це на ділі. Коли треба — вона поїде куди завгодно і коли завгодно, хоч до чорта в зуби!

Машина зупинилася біля котеджу Сар'янів. Перед тим як зайти в будинок, «батько» озирнувся навколо і начебто був задоволений. Особливо сподобалося йому те, що можна піднятися на другий поверх із двору, оминаючи господарів.

Вечеряли усі разом у вітальні. Василь відрекомендував «батька» Сар'янові й Жаннет як представника взуттєвої фабрики «Батя» в Чехословаччині, який приїхав у Париж для переговорів про рекламу, і додав, що мосьє Волочек добре знайомий з його рідними, привіз від них листи.

Журналіст не повірив жодному Василевому слову, але нічим не виказав цього. Гостинний хазяїн підливав у келехи вина, пригощав закусками, розповідав веселі історії.

В себе нагорі Ліза показала «батькові», жартома називаючи його мосьє Волочек, його кімнату. Але перед тим як лягти спати, вони ще довго розмовляли.

— На той час, коли ви повернетесь із відпустки, Шульц, мабуть, улаштується в Парижі. Треба, щоб Ліза звела її з Браун. Це доцільно з багатьох міркувань. По-перше, Лізи деякий час не буде, а треба, щоб хтось віддавав Браун гроші й постійно брав у неї інформацію — може, відбудеться щось важливе! По-друге,