Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Дружина, діти, хазяї й слуги — усі, здавалося, вчинили змову проти моєї душі і диктували мені огидну роль. Я так і закляк у цій лютій поставі, яку змусили мене прибрати. Моя подоба відповідала образу, створеному їхньою ненавистю до мене. Яке це шаленство — сподіватися, що в шістдесят вісім років я піду проти течії і змушу їх побачити в мені іншу людину! Але ж я інший і завжди був інший! Ми бачимо лише те, що звикли бачити. Отак і вас я не бачу по-справжньому, бідолашні мої дітки. Якби ж я був молодший, а то вже різко визначився мій душевний склад, міцно вкорінилися звички. А втім, і замолоду я навряд чи зумів би розбити ці лихі чари. На те потрібна сила. Чиясь допомога потрібна. Потрібен хтось, хто ручився б перед людьми, що я переміг самого себе, той, кому кревні повірили б і побачили б мене іншим; потрібен якийсь надійний свідок, який сказав би правду про мене, зняв би з моїх плечей мерзенну ношу і перебрав би її на себе…

Навіть найкращі серед людей нездатні самі, без чиєїсь допомоги, навчитися любити. Щоб не боятися дивацтв, вад, а найбільше людської глупоти, треба пізнати вже забуту людьми таємницю любові. І поки не буде знову відкрито цієї таємниці, марно й намагатися змінити умови життя: колись я вірив, що лише з егоїзму цурався всіх господарчих та суспільних питань; я таки був справжнім іродом, замкнутим у своїй самотності й байдужості до всіх; але в мені жило таємне почуття, невиразна певність того, що ніякими переворотами не оповити лице світу, треба дістатися до самої його серцевини. Я шукаю того, хто міг би здобути таку перемогу, треба, щоб він сам був серцем усіх сердець, вогненним осереддям усієї людської любові. Бажання моє, мабуть, було вже молитвою. Ще трохи — і я став би навколішки, і, спершись на крісло, склав би руки, — так уклякала в літні вечори Іза, а троє малих пригорталися до її сукні. Вертаючись з тераси, я бачив їх крізь освітлене вікно; притишуючи кроки, невидимий у темному садку, я дивився на цю молитовну групку: «Простершись перед тобою, господи, — проказувала молитву Іза, — хвалю тебе, що ти дав мені серцем пізнати тебе й полюбити…»

Стою тепер посеред кімнати, заточуючись, ніби мене хто вдарив. Я все думаю про своє життя, вдивляюся в минуле. Ні, не підеш проти каламутної течії. Я був страшною людиною, тому й не мав жодного друга. А проте, казав я собі, чи не тому так сталося, що я ніколи не вмів критися під личиною? Якби всі люди ходили без машкари, як ходив я з піввіку, мабуть, вони здивувалися б, яка невелика різниця між ними. Бо, щиро кажучи, ніхто не показує свого справжнього обличчя, ніхто! Більшість людей наслідують одне одного, хизуються високими благородними почуттями. Самі того не відаючи, вони наслідують літературних героїв або когось іншого. Святі знали, що коїться в душах людей, і тому ненавиділи, зневажали Себе. Я б не був пострахом для всіх, якби ховався, не показував себе оголеного, без усяких прикрас.

Ось які думки гнітили мене, коли я снував по темній кімнаті, натикаючись на важкі меблі з палісандрового або червоного дерева, на замулені піском уламки минулого нашої родини. Стільки людей, від яких лишився самий тлін, колись сиділи за цими столиками, у цих кріслах, лежали на цих канапах. Діти побруднили своїми черевиками отоманку, коли залазили туди, гортаючи «Світ в образах»[23] за 1870 рік. Оббивка так і залишилася чорною в тих місцях, де її торкалися ніжки. Вітер кружляє довкола дому, підмітає опалий тополиний лист. Знову забули замкнути віконниці у якійсь із кімнат.

Назавтра я тривожно чекав пошти. Я блукав алеями, як блукала колись Іза, виглядаючи дітей, коли ті приходили пізно. Чи не посварилися вони? А може, хто захворів? Я «псував собі кров»: вигадувати всякі страхи я був такий самий мастак, як Іза; чого тільки я не передумав. Я довго ходив по виноградниках, нічого не помічаючи, як це властиво заклопотаній людині. Але, пригадується, я помітив, що в мені відбулася зміна. Я навіть тішився своєю тривогою. В тумані відлунювали всі одголоси, долину було чути, але не видно. По довгих смугах виноградників розлетілися плиски й дрозди, кидаючись на ще не підгнилі грона. Люк у дитинстві любив ці досвітки ранньої осені…

Юберова листівка, надіслана з Парижа, не заспокоїла мене. Він писав, що йому несподівано довелося поїхати в нагальній справі: немалі прикрощі, він розповість, коли повернеться; вдома його чекати позавтра. Я думав, у нього якесь ускладнення у фінансовій управі: може, він дозволив собі щось незаконне?

Після обіду я не витримав, звелів відвезти мене на вокзал і взяв квиток до Бордо, дарма що обіцяв дітям не їздити самому. Женев'єва мешкала тепер у нашому колишньому будинку. Я здибався з нею в передпокої,— вона прощалася з якимсь незнайомцем, певне, з лікарем.

— Юбер нічого тобі не сказав?

Вона повела мене до тієї самої приймальні, де я зомлів у день похорону. Я полегшено зітхнув, дізнавшись, що йдеться про втечу Філі; я боявся чогось гіршого, а виявляється, він утік із жінкою, яка «його оплутала»; була жахлива сцена з Жаніною; він поводився брутально, не залишив дружині ніякої надії. Бідолашна зараз у повній прострації, її стан непокоїть лікаря. Альфред і Юбер наздогнали втікача в Парижі. Щойно прийшла телеграма — вони нічого не домоглися.

— Подумати лишень! Ми ж давали їм стільки на прожиття… Звісно, ми були обачні і ніякого капіталу їм не виділяли, проте ренту призначили пристойну. А Жаніна! Господи, яка легкодухість! Він умів добитися від неї всього, геть