Читати книгу - "Чудесний генератор"

люк. В неї майнула думка: може хтось помітить її. Але важка хвиля обдала її з ніг до голови холодною солоною водою. Ганна знов закрила люк. Але тут-таки згадала: човен, вона встигла це помітити, був наполовину залитий водою. Якщо не виливати її, човен потоне. Зрештою, чим зовні було гірше?.. Вода, хвилі? Так вона все одно цілком мокра. Ухопивши відерко, Ганна рішуче відкрила люк і викараскалася на палубу. Міцно тримаючись однією рукою за борт, вона другою рукою зачерпувала воду відерком і виливала її за борт. Щоправда, хвилі безнастанно лили назад те, що Ганна встигала виплескувати, проте — рівень води в човні не підвищувався. Це було вже краще.

Антохін стежив у бінокль за всім, що діялося. Він бачив, як Ганна сховалася в кормовій каюті, бачив, як виплив другий човен і швидко поплив до зіпсованого.

— Так, так, — шепотіли губи Івана Петровича, що забув про всіх присутніх на шпилику.

Подув вітру зірвав в нього шапку, але він не помітив цього. Він знав уже причину невдачі. Що ж, це аж ніяк не компрометувало досліду в основному. Практичний випадок, що ні в якій мірі не кидав тіні на принципіальну сторону. Але, — все це було теоретичним міркуванням. На човні була жінка, її треба було врятувати. Оце — головне зараз.

Другий човен мчав. Його кидало хвилями, збиваючи з курсу. Але юнак у шкірянці добре знався на своїй справі. Твердою рукою він тримав руль, зосереджено дивлячись уперед. І човен виправляв курс, слухаючися цієї руки, врізаючись у хвилі носом, де здригував під потоками холодної води Рома. Губи його тремтіли. Хвилі то закривали перед ним обрій, то, підносячи човен на височінь своїх гребінців, показували йому мету — човен «Радіо», який кидало хвилями з боку на бік. І тоді Рома бачив, як працювала в човні Ганна, виливаючи з нього воду.

— Ах, і дівчина… ну й дівчина… — говорив про себе Рома, відпльовуючись від солоної води, яку плескали йому в обличчя хвилі. — Вона не втрачає мужності… ах, хоч би швидше!..

Він озирався назад, бачив упевнене суворе обличчя юнака в шкірянці, — і знов дивився вперед, шукаючи очима човен і тендітну постать дівчини на ньому.

Містер-Пітерс стояв перед шафою, люто дивлячись на запасні лампи, що лежали в ньому. Так, він добре знав: ці лампи мають потужність усього яких-небудь п’ятдесят ватів. А йому треба для генератора принаймні сто. Лампи непридатні. Вони вдвоє менш потужні. Вдвоє… вдвоє…

Якась непевна думка мигнула в голові. Містер-Пітерс приклав руку до лоба. Вдвоє менш потужні… а паралельно?.. Може — спробувати? Правда, на генераторі немає місця для двох ламп. Пристосування додаткової панелі відбере принаймні чверть години. Проте… Е, немає часу для роздуму. Треба робити. Хоч би вони потім десять хвилин попрацювали — і цього вистачить…

Як божевільний, Містер-Пітерс хапав деталі, інструменти. Треба було пристосувати додаткову панель, стійку для неї тут-таки, на генераторі. І, мов на зло, він не знаходив потрібних дрібниць — гвинтів, трубок, викруток…

Іван Петрович бачив: відстань між човнами скорочувалася. Ось уже й жінка на безпорадному човні помітила допомогу. Вона радісно сплеснула руками. Але роботу свою не спинила. Відерко її миготіло в повітрі, вичерпуючи воду з човна. Лише час від часу вона поглядала туди, звідки наближався до неї човен з Ромою.

— Але як вони заберуть її звідти? — вимовив Іван Петрович. — Адже хвилі не дозволять наблизитися до того човна… вони розіб’ють човни один об один…

Немов у відповідь йому Рома розгорнув трос, що лежав біля нього. Він щось кричав, але Ганна не чула його — заважав вітер, і шум хвиль. Рома підвівся. Широкими помахами руки він щось показував Ганні. Вона дивилася на нього, не розуміючи. Відерко застигло в її руці. Рома махав рукою й кричав. Хвиля штовхнула човен — і Ганна насилу утрималася. Подув вітру доніс до неї:

— … кину… ловіть…

Цього було досить. Ганна перебралася, вчеплюючись задубілими пальцями в борти, на корму. Вона влізла в люк і стала ногами на кожух мотора, залишаючися по пояс над човном. Так було певніше — і звільнялися руки. Ганна була напоготові.

Юнак-моторист вів човен просто на перший. Велика хвиля підкинула його й почала опускати. Як по похилій гірці мчав човен до Ганни. Здавалося, він вріжеться в корму. Але за два-три метри моторист різко натиснув на руль, переклавши його вбік. Човен майнув праворуч, проносячись повз перший. І цієї ж миті Рома кинув трос, міцно прив’язаний одним кінцем до човна. Моторист зменшив газ, і човен уповільнив хід.

В’юнкою гадюкою трос майнув у повітрі, розкручуючись петлями над Ганною. Обома руками вона схопила його. І, відчуваючи, як він натягується мов витягаючи її, Ганна, скривавлюючи руки, кілька разів обкрутила його навколо флагштока, з усієї сили тримаючи вільний кінець.

— … в’язуйте… зав’я… — знов донісся до неї вигук.

Так, зав’язати кінець. Тремтячими пальцями Ганна міцно прив’язала вільний кінець до кришки люка. І безсило опустилася. Сили вмить покинули її. Вона тремтіла всім тілом. Вона боялася поглянути туди, де був човен з рятівниками. У висках щось стукало, перед очима пливли зелені кола. Ще хвилину — і вона знепритомніє… Ні, треба пересилити себе. Із зусиллям Ганна підвела голову.

Моторист озирнувся. Він помітив прив’язаний трос, кивнув головою. Рука його знов натиснула на руль. З-під корми його човна знов заклубився чорний дим. Стукіт мотора злився в ритмічну пісню. Трос натягнувся. Перший човен ішов уперед, повільно повертаючись до берега.

І за ним на буксирі йшов другий, підтягуваний тросом, кормою вперед. Рома радісно посміхався. Тепер він дивився вже не вперед, а назад, — туди, де бачив він на відстані десятка метрів Ганну.

Антохін так само посміхнувся:

— Молодця! — гаряче вигукнув він, упевнившись, що небезпечна операція закінчилася. — Молодця! Добре впоралися. Але й жінка яка… не розгубитися, спіймати трос…

До берега залишалося вже не більше, як кілометр. Дивлячись назад на Ганну, що нерухомо сиділа на кормі човна, Рома бачив водночас