Читати книгу - "Чудесний генератор"

тут, жмут проміння, безумовно, розсіюється й охоплює широчінь близько кілометра. Але за межами цього кілометра навіть найчутливіші прилади не відзначать наявності проміння. Отже — ми говоримо — скеровано випромінювання. Це дає нам можливість сконцентрувати повну потужність генератора в тому районі, де перебуває зараз приймальний апарат, у даному разі — човен. А це, в свою чергу, значно зменшує витрату енергії. Ось чому ми надаємо великої ваги цьому дослідові.

Він знов узявся за бінокль. Репортер записував, задоволено киваючи головою. Іван Петрович згадав ще щось:

— Як ви знаєте, досі ми робили, головне, досліди в галузі впливу ультракоротких хвиль на живі організми й рослини. Але це явище, ці надзвичайні коливання можна й слід використовувати у найрізноманітніших галузях. Ось перед вами дослід у галузі зв’язку — телемеханіка. Ми використовуємо це для відшукування відомої затонулої «Альгамбри». І я певен, що ми найближчим часом за допомогою цього ж таки генератора розв’яжемо остаточно навіть найважливішу проблему пересилання енергії на віддаль без дротів.

Репортер підняв здивований погляд на академіка.

— Так, так, — усміхнувся Антохін, — замість дротів ми використаємо це саме проміння. Воно понесе енергію, струм високої напруги, створивши на своєму шляху невидимий жмут йонізованого повітря. А йонізоване повітря, як ви знаєте, вже не ізолятор, як звичайне повітря, не діелектрик, а добрий провідник. Отже…

— Іване Петровичу, човен!.. — вигукнув хтось стривоженим голосом.

— Що?

Антохін притиснув до очей бінокль. Човен спинився. Він безпорадно підстрибував і падав униз, підкидуваний хвилями. На нього налітали ззаду хвилі, жорстоко били його, кидали в усі боки. Антохін нахмурився:

— Щось трапилося, — проговорив він. — Дзвоніть до лабораторії!

Не відриваючись, він стежив за човном. І тисячі здогадок проносилися в його мозку. Зіпсувався приймач?.. Мотор?.. Зламалося щось в генераторі?.. Адже човен треба було якнайскоріше повернути до берега, інакше його захлеснуть хвилі… але — що це таке? Може, йому мариться?..

Антохін протер очі, примружився. Він відчув, як його наче обсипало морозом. На човні була жінка. Так, ось він добре бачить її. Вона в передній каюті. Звідки? Хто?

Жінка, тримаючись за борти човна, з великим трудом перебиралася до корми, до мотора. Ось вона відкрила люк кормової каюти. Зазирнула туди. Велика хвиля прокотилася човном, ледве не змивши жінку. Але вона вперто щось робила, немов чогось шукала в кормовій каюті.

Антохін повернувся до асистентів. На нього дивилися розгублені люди. І в кожному погляді він бачив запитання.

— Нічого не розумію, — проговорив Антохін глухо. — Якась нісенітниця, не розумію. Дзвоніть, кажу, до лабораторії!

Ганна ледве трималася. Нарешті, їй пощастило спуститися до кормової каюти й закрити за собою люк. Руки її тремтіли, промокла сукня прилипала до тіла. А хвилі, не спиняючи наступу, скажено билися об човен. Щось трапилося — це Ганна розуміла. Її присутність на човні виправдана. Треба не розгубитися. Треба зараз же узятися за мотор, запустити його знов — і пливти до берега, рятуючи човен. Безумовно, це щось у моторі. Ганна вирішила це відразу, як тільки припинилося бадьоре стукотіння двигуна. Але — що саме? Нічого, нічого, не даремно Ганна вивчала колись мотори в ТСОавіахемі. Вона зараз виправить усе. І хай тоді Містер-Пітерс спробує бути злим!..

Так, ось мотор. Вірніше, от його кожух. Лампи у приймачі горять. Значить правда, що мотор спинився сам — але приймач працює. Тепер зняти кожух. Отак…

Ганна відчула, як похололи в неї руки. Кожух не знімався. Мотор був схований під ним. Жодної ручки зовні. Все під кожухом. Вона, перевіряючи себе, подивилася ще.

Відкинула мокрі кучері з очей — вони дуже заважали. Кожух… кожух був наглухо пригвинчений. Ось гайки, вони закручені ключем. Їх не відкрутиш руками.

Несподівано відчулася неприємна слабість у ногах. Ганна присіла біля мотора, дивлячись на металевий кожух широко розкритими очима. І знов хвиля скажено й люто вдарилася об човен, поставивши його на мить майже сторч. Потім човен важко перевалився на правий бік-і випрямився. Чути було, як перелилася в ньому вода. Ганна втрималася лише тому, що вчепилася руками в кожух.

Тепер вона розуміла. Вона не могла допомогти справі. До мотора годі було й намагатися добратися. Адже кожух без інструментів не… а може — тут і є інструмент?..

Не пропускаючи жодного куточка, Ганна обмацала всі ящики, всю каюту. Вона знайшла викрутку, знайшла маненькі монтажні плоскогубці. Це було все. Очевидно, інструменти залишилися на березі.

Із глибоким зітханням Ганна опустилася на своє місце. Очам стало гаряче. Непрошені сльози… жіноча слабість… Мужність залишила Ганну, вона опустила голову на руки, з жахом відчуваючи, як кидають човен хвилі…

І так само безсило опустив голову Містер-Пітерс. Він розумів, що не може допомогти. Проклята лампа… проклята незграбність… Як можна було розбити другу лампу? Адже тепер залишилися тільки маленькі, їхньої потужності не може вистачити.

Тим часом, Рома був уже на березі. Він стояв перед кремезним широкоплечим юнаком у шкіряній куртці. Юнак дивився на нього, почісуючи щоку рукою, забрудненою кіптявою й мастивом. Рома гаряче говорив:

— Там дівчина. Човен б’ють хвилі. Її захльосне. Звісно, небезпечно. Але — ти ж сам розумієш. Ну, давай швидше…

Юнак ще вагався. Рома додав:

— Я поїду з тобою. Вдвох краще. Ну, давай, давай.

Юнак махнув рукою:

— Ходім.

Через кілька хвилин невеличкий рибальський моторовий човен, похрипуючи старим мотором, захлинаючись чорним димом, вилетів у хвилі. Юнак у шкірянці сидів на кормі, міцно тримаючи руль і вдивляючись уперед. Рома на носу складав трос. Човен розрізав носом хвилі, зариваючись в них до половини. За півхвилини одяг Роми був мокрий до останньої нитки. По мокрому обличчю збігала морська вода. Човен мчав на всю швидкість — скільки дозволяв мотор.

— … знаю… бензин… — донеслися до Роми слова ззаду, розірвані вітром.

Він озирнувся. Юнак кричав:

— … чи вистачить… палива…

Рома махнув рукою. І вперше юнак посміхнувся. Він дужче натиснув на важіль руля. Човен мчав.

Ганна відкрила