Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

— Авжеж, тобі треба поспішатися, — уїдливо озвалася мати. — Батько як не видно з’явиться на поріг, а він обіцяв порахуватися з тобою як слід.

— Невже? — протягло мовив Петер. — Зрештою, я теж винен йому не одну прочуханку ще з дитинства.

Він-завагався, чи йти йому, чи лишитися.

— Я б тобі радила ще трохи почекати з своїм боргом, щоб часом він не подвоївся. З батьком тобі годі мірятися силою, хоч як він п’є та бешкетує. А про тебе він уже не раз питався. Отож не раджу тобі навертатися йому на очі.

— Он як? — сказав Петер і рішуче сів. — Ні, годі, минулися ті часи, коли я терпів його прочуханку. А може б, ви запарили нам кави, мамо?

Ми, хлопчаки, побігли до містечка по хліб.

Як ми вже пили каву, до кімнати непевною ходою ввійшов Мунк. Дружина хотіла швиденько прибрати посуд, але Петер не дав їй підвестися.

— Ага, ви собі сидите й розкошуєте, а хтось нехай робить на вас, — сказав Мунк, нахилившись над столом. — Що, мовчите, га? — Він обвів усіх очима, завважив раптом дружину й важко опустив кулак їй на плече.

Жінка аж зігнулася під його ударом.

— А може, краще мене? — мовив Петер і рвучко шарпонув батька до себе.

Старий хвильку безмовно дивився на сина, тоді люто напав на нього. Але не тримався твердо на ногах; Петер умент звалив його додолу і всівся верхи.

Ми троє, налякані бійкою, сховалися за столом. Батько й син, великі, незграбні, скажено товкли один одного й сопли на підлозі.

Двічі старий пробував скинути з себе сина, потім з серцем заплакав.

— Отак-о, тепер просіться, — мовив Петер.

Та батько не слухав його.

— І на якого дідька я впився, свиня така! — нарікав він і товкся головою об мостину. — А то б я скрутив тебе вдвоє, щеня!

— Атож, нахвалятися ви мастак, — глузливо сказав Петер. — Але зараз ви своє дістанете, та ще й з відсотками!

— Так, так, дай йому добре! — озвалася й мати, підходячи ближче. — Хоч і зовсім убий його, я не пошкодую. Чуєш? Це господь бог тобі відплачує! Синок виріс — той, що ти колись ним так тішився! — Вона штовхнула чоловіка ногою.

— Порахуємось іншим разом, — процідив крізь зуби Мунк. — Легко тобі з п’яним воювати. Відкладімо надалі, а як ні, то ти мені не син.

— Ага, хочете відкрутитися від того, що вам належиться?

— Ну що ж, бий, коли хочеш, я не боронитимусь. Я піду помірятися з тобою силою, куди ти скажеш, тільки не тепер. І надав мені нечистий пришелепатися сюди і змарнувати всю свою міць! — Він у розпачі товкся далі головою.

Петер хвилину повагався, тоді відпустив батька й підвівся.

— Гаразд, нехай уже, але не забудьте, що прочуханка за мною. — Він глузливо засміявся й підтягнув штани.

Батько трохи постояв, удаючи, немов збирається напасти на сина, тоді рвучко обернувся й пішов спати.

Цілий тиждень по тому ми з Ларсом хвилювалися: знали, що буде бійка, і боялися прогавити її. Ми не були сентиментальні і з цілого серця бажали старому доброї прочуханки, проте не мали певності, що він її дістане, бо хоч як Мунк розтринькував свою силу, а й досі ще був дужий. І він готувався до змагання, наче йшлося про його життя, — навіть пити перестав, мовчки вечеряв і зразу йшов спати.

У неділю вранці, коли ми з Ларсом гралися на вигоні, прибігла його мати.

— Він он там! — крикнула вона, показуючи в поле. — Гайда, я догляну худобу. Тільки мерщій, може, Петерові треба буде допомоги!

Ми налягли на ноги, та все одно бійки вже не застали. Коли ми, пробігши з півмилі, звернули з путівця навпростець через поле до хутірського гайка, то зустріли старого Мунка. Він ледве плентав, зігнувшись навпіл, стогнучи й тримаючись рукою за крижі. Ми шаснули за окіп, однак то було зайве, бо старий ішов, як сновида, нічого не чув і не бачив.

Бійка відбулася на галявині в гайку. Трава там була геть витолочена, кущі виламані, верхівки молодих дерев звисали донизу й не могли вже вирівнятися, на них видніла кров. Кругом валялися тріски з розмачулених дрючків, — обидва вживали їх замість зброї.

Петер саме вмивався, коли ми, захекані, влетіли до хати для наймитів.

— Ну що, здибали старого? — спитав він. — Ішов на двох? Я казав, що віднесу його, та він волів сам іти. Ще твердий горішок.

Петер показав нам свої руки й плечі, всі в кривавих саднах; обличчя йому спухло і химерно кривилося, як він пробував усміхнутися, занурюючи його у воду.

— А тепер гайда звідси, бо мені треба йти, — сказав він нам.

— Він піде до Валентинової молодої жінки, — гордо пояснив мені Ларс, коли ми верталися назад.

Обидва ми визнавали, що Петер — хлопець хоч куди.

Невдовзі Ларса забрано з дому: громада прилаштувала його в одного хуторянина аж за вересовим пустищем.

Знову ми зустрілися вже бувши челядниками в головному місті острова. На дозвіллі всі челядники збиралися де-небудь розважитися, немов пташки в зграю. Чого тільки ми не робили, зійшовшись, тішились, як могли, чемним товариством, звісно, нас годі було назвати.

Одинадцятипалий Ларс, що вчився на коваля, був у нас за ватажка. Тінь, що затьмарила хлопцеві дитинство, вірно товаришила йому й далі, —