Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

з родиною мешкав за часів мого дитинства. Син його Петер був уже великий і пішов десь наймитувати, але вони мали ще одного хлопця — «виродка», як прозивав його батько, бувши п’яний. Мати відсилала його з дому, і він щодня прибігав на пасовисько й допомагав мені завертати худобу, а я за те ділився з ним своїм сніданком. Пляшку з молоком він відносив додому матері, а в холодну, сльотливу погоду повертав мені її повну гарячої смачної кави.

Звався він Ларсом — одинадцятипалим Ларсом, бо на лівій руці мав шість пальців. Пізніше наука начебто й справді довела, що зайві пальці — ознака виродження; але тоді ми просто-простісінько гадали, що зайвим пальцем Ларса позначено, аби люди остерігалися його. Бо він таки був нечистий на руку і клав під свої вчинки певну моральну основу: ніколи не принижувався до жебрів і вважав, що соромно голодувати такому моторному хлопцеві, поки на світі є ще вдосталь їжі.

Взагалі ж Ларс був хто завгодно, тільки не виродок. Він був загартований хлопець і боронився від тяжких умов життя дужими кулаками. Мати ходила ним тоді, як усе господарство їхнє завалилося, тож перші удари він дістав, ще не з’явившись на світ. Він витримав їх, а як тільки навчився лазити, виробив свої власні правила поведінки. Малим він завше намагався зникати, коли в фарватері показувався батько; але на той час, як я з ним спізнався, у нього вистачало вже відваги не тікати й перебирати на себе штурхани, призначені матері. Він часто ходив із синцями від батькових важких, як оливо, кулаків.

Ларс був дужий, і не тільки фізично: навколишнє свавілля допомогло йому розвинути в собі своєрідне непохитне почуття справедливості. Він часто роздавав дерев’яним шкарбаном копняки, але завше за діло. Сам себе годуючи якимись злиденними крихтами, Ларс виріс здоровим хлопцем, дарма що мав здитинілу матір і п’яницю батька; я вбачаю в цьому доказ невичерпної ласки життя.

Матір він захищав просто тому, що вона була квола, а взагалі не вельми шанував її. На той час вона зовсім пустилася берега, наважилась до ласощів і завше смоктала щось солодке. Мабуть, то були останні жалюгідні спроби підсолодити своє життя. Злидарі дивляться на речі не історично, а обмежуються тим, що знаходять причину людським вадам: мовляв, надто припекло когось життя. Але вони також щедрі на поблажливість: треба миритися з тим, що є, і втішати себе, що могло бути ще гірше.

Мункове минуле знали тільки селяни, що мешкали недалеко пустища, а в містечку всі вважали його за гіркого п’яницю, дужого ледаря, що тільки любить вихвалятися, полишивши громаді дбати про свою родину й про себе самого. Люди з містечка ніколи не навідувались на вересове пустище, але ми, хлопчаки, бували там і, лазячи поміж круч, бачили підупалий будинок, що правив тепер захистком пастухам, і вражено дивилися на смуги поля й рівні насипи, які чітко проступали з-під вересу, немов тіло з-під простирадла, однак не знали, що́ все те мало означати. Долина й далі належала Мункові, бо ніхто не здогадався її відібрати, і коли він був не зовсім п’яний, то хвалився нею. Часом, бувало, він зникав з містечка на кілька день: порпався на своєму занедбаному полі, що й досі його вабило. Повертався він звідти завше в піднесенні.

Ми з Ларсом щиро приятелювали, як тільки можна приятелювати в десять-дванадцять років. Він переважав мене силою й досвідом; я захоплювався ним, а обидва ми захоплювалися його старшим братом. Петер наймитував десь за півмилі на південь, і я ніколи його не бачив, але чув, начебто він щовечора виганяв старого Валентина, господаря сусідньої садиби, в поле, а сам ночував з його молодою дружиною. Старий Валентин цілу ніч ходив навколо своєї хати й націлювавсь у вікна з наладованої рушниці. Той роман мені здавався страшенно цікавим, і мені кортіло побачити його героя.

Якось Ларс повідомив, що брат має прийти ввечері додому. Я ніколи не був у них, до притулку для вбогих не вельми квапляться в гості. Але цього разу не міг витримати. Тільки-но загнавши худобу до стайні, я побіг до Ларса, навіть не з’ївши каші з молоком, що належала мені на вечерю. Житло їхнє було страшенно вбоге; Ларс готував собі щось на плиті, а його мати сиділа на скриньці з торфом, слідкувала за сином байдужим оком і смоктала льодяника. Кохтина спереду в неї була розіпнута, і я здивовано побачив, що ласощі свої вона ховає в пазусі. Цукерки розтанули від теплого тіла, і, коли вона рухалася, мені видно було, як вони липнуть до її шкіри й до кохти. Щоразу, як знадвору чути було якийсь шурхіт, вона здригалася й починала говорити про свого чоловіка, глумливо й зненависно водночас.

Слава богу, що це ти, — мовила вона, коли зайшов старший син. — Ти так гупаєш, що перелякав мене до смерті.

Петер жваво поминув кухоньку, ступив до кімнати й шпурнув на стіл згорток білизни.

— От вам робота, мамо, — задерикувато сказав він. — А гроші будуть як рак свисне.

— Авжеж, ти добра душа, — гірко озвалася мати, — свій бруд ти справно приносиш додому, а чогось іншого від тебе не побачиш.

Петер засміявся.

— Нате ось, хай вам чорт! — сказав він і кинув на стіл крону. — Більше нема жадного ере.

— Ти ж побудеш у нас трохи? — спитала мати, бачивши, що він не сідає. — Хоч доки батько ляже спати. Останнім часом він дуже бешкетує.

— Ніколи, мамо, об одинадцятій я повинен бути вдома.

— У молодої Валентинової жінки, га?

Петер засміявся:

— Спитайте в неї, то й знатимете.

— Уже що я знаю, те знаю! Але ти постерігся б його рушниці, не гаразд заводитися з ревнивими чоловіками, а надто як вони ще й старі.

Мені здалося, що, застерігаючи сина, вона мовби пишалася ним.

Петер нічого не відповів; стояв і тільки загадково всміхався.

— Ну, буду йти, — врешті сказав він і взяв шапку.