Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

— Яке? — в один голос спитали Даклар, Зуфар і Делея. Мія задоволено усміхнулась і продовжила:

— Я повинна дізнатись, чи навчається у Школі Природознавства спудей Айхо. Або юнак з іншим іменем, але наближений до Майстра Каро.

Чим довше говорила Мія, тим більшою ставала темна прірва, яка раптом розверзлася в моєму серці.

— Але ж ви наперед знали, що Айхо впізнає тебе! І вдало замаскований шпигун Ортах зазнає поразки! — не розумів Даклар.

— Ортах не цікавить господаря. Що з ним станеться після завершення місії — не наш клопіт. Щодо мене, то намісник Борджа був упевнений, що Айхо не видасть і дозволить повернутись в Сакарію. Вельможа чомусь добре знає тебе, Айхо, навіть дуже добре… — замислено протягнула дівчина. — Але ще не досить добре знає мене.

Я з надією глипнув на Мію, а Зуфар лише скептично оскалився:

— Ой, тільки не годуй казками, що коли б вдалося повернутися у Сакарію, ти не розповіла жерцю про Айхо.

— Ти правий, Зуфаре, я не така дурна — так ризикувати життям! Звідки знати, що господар з інших джерел не перевірить мої слова. А живцем піти на сніданок голодному барусу не хочу!

— Я так і знав, — хмикнув товариш.

— Якщо повернуся в Сакарію, все розповім господарю, — холоднокровно продовжувала Мія, не опускаючи темних очей під огудними поглядами друзів. — Усе, що вдалося дізнатись… Але те, що я попередила Айхо, наміснику Борджа знати не обов’язково.

— Це якесь божевілля! — раптом вигукнув Даклар. — Чим довше слухаю, тим більше переконуюсь у правильності рішення Магістра!

Запала глуха мовчанка, яку несподівано для всіх рішуче порушила Делея:

— Та годі, Дакларе. Ми тут усі не святі. Кожному доводиться щось приховувати. Я не берусь осуджувати дівчину, бо знаю, що таке вижити у Сакарії, коли ти всього лише раб.

Доломарт сполотнів.

— Слухайте! — нарешті промовив я. — Звичайно, ви через мене опинилися за ґратами. І мені дуже шкода… Але я пропоную нарешті перестати з’ясовувати стосунки і почати думати, як нам усім вибратися звідси?

— Я з вами! — ледве Мія докінчила фразу, як двері у підземелля зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився у всій величі Сервіус Арейський з трьома озброєними до зубів охоронцями.

— Браво, браво, браво!!! — аплодував чоловік, скептично всміхаючись сірими примруженими очима. — Якби знав, що ці стіни так розговорять вас, помістив би раніше. Просто якийсь еліксир правди!

Усмішка Сервіуса різко згасла, обличчя наче затягнуло грозовою хмарою:

— І ці зрадники стільки часу спокійно жили серед шанталійського люду!? — гримнув Магістр. — Сакарійку вранці допитати! Вивідати все, про що змовчала! До заходу сонця наступного дня шпигунка має бути страчена! Решту — в кайдани і завтра до мене особисто на допит! А Даклара — відпустити, він єдиний, хто залишився вірним Шанталії.

Наказ Магістра виконали блискавично. І без того скрутне становище, перетворилось у безнадійне. Доломарт лише раз похапцем глянув на нас і, з полегшенням зітхнувши, залишив підземелля.

Закуті в кайдани, ми всі довго мовчали. Мене не турбували залізяки на ногах і руках, а от дивитись на Мію спокійно не міг: роздирало навпіл жахливе відчуття безпорадності. Навіть Зуфар зі співчуттям зиркав на приречену сакарійку. Делея теж приборкала емоції. Наявність несподіваних браслетів перестала жахати подругу. Доля засудженої до страти, хоча й незнайомої дівчини, більше хвилювали білявку.

— У всьому винен я, — несподівано тихо промовив Зуфар. — Я не повинен був втручатись у ваші з Мією стосунки. Не повинен був запроторювати її в темницю.

— А я не повинен був вплутувати вас усіх. Міє, — покликав я дівчину, хоча навіть не уявляв, що мав би сказати їй зараз, — я не залишу тебе в біді, ти чуєш?!

— Я знаю, Айхо, — якось на диво просто відповіла дівчина, — та це навряд чи врятує мене.

— Не варто втрачати надію, — несподівано підбадьорила сакарійку Делея. — Хоча ти мені й не подобаєшся, але смерті тобі не бажаю.

Мія саркастично посміхнулась.

Мовчки, нічого не пояснюючи, Зуфар спотайна витягнув із кишені щось схоже на голку та без зусиль відімкнув кайдани. Черга дійшла і до моїх залізяк. Так само мовчки під нашими уважними поглядами товариш відімкнув замки обох камер, звільнивши ошелешених, але окрилених надією дівчат.

Все це пройшло в абсолютній тиші. Ми боялись навіть голосніше дихнути, щоб не привернути увагу охоронців.

— Делеє, — прошепотів Зуфар. — Коли я подам сигнал рукою, голосно заверещи. А ми, Айхо, причаїмось біля вхідних дверей. Коли на галас увірвуться, нападемо ззаду, спробуємо оглушити. Далі діємо за обставинами. І не думай, Міє, що я роблю це заради тебе, це для моїх друзів і мого народу…

— Та добре, добре. Я й не набиваюсь до вашої компанії. Тільки б вибратися звідси…

— Годі вам, — перебив я, — почнімо.

Далі все відбулося, як і задумав Зуфар. На крик Делеї вбігли два наглядачі і, скориставшись ефектом несподіванки, ми напали на них, але наперекір сподіванням боротьба затягнулась. Хтось із вояків покликав підмогу. В підземелля увірвалося ще троє. Стало зрозуміло, що наш задум приречений.

Першого до стінки приперли Зуфара, далі повалили на землю мене.

— Ви розумієте, що цим вчинком прирекли себе до страти?! — раптом гаркнув один з охоронців. — Це зрада! Як тільки про це дізнається Магістр і Рада старійшин, вам кінець!