Читати книгу - "Захребетник"

«Доведи! — пам’ять поступилася місцем гордині. У внутрішньому голосі почувся дзенькіт металу й грім овацій. — Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, він тільки й чекає, коли ж я нарешті зроблю це самотужки. А що? Я б на його місці поводився точнісінько так само. На словах забороняв би навіть до опудала зайвий раз підходити, а на ділі — випробовував учня бездіяльністю. Перевіряв би: маруда чи путній чоловік? Буду слухняний — впродовж усього життя поліруватиму жезли…»

О, солодке видиво! Тихий, покірний, мов ягнятко, делепітор у путах уклоняється вчителеві, котрий повернувся, — і розповідає, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цілком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!

Розхвильований Фортунат розгорнув гриму ар, якого тримав у руках.

— Інгредієнти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яниці…

П’ять хвилин — і все було зібрано якнайкращим чином.

— Захист за Нексусом: пентаграма з відтятими другим і п’ятим променями, три німбус-смолоскипи, коло з морської солі, товчений нефрит, бубонці До Юрга…

Ще п’ять хвилин — на установку захисту.

«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? — навернулася підленька думка. — Я? Не впораюся? Сором тобі, мисливцю!»

— Тохт’ада тартип хурадир, — заклинання поволі починало проникати крізь оболонки світу. — Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кілґен…

Тріщина розітнула повітря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипів. Зеленавий димок став схожий на рідке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелі. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькіт бубонців став гучніший — тепер він голкою вгвинчувався в мозок.

Розширившись, тріщина перетворилася на вузький портал.

У глибині, серцем у рані, пульсувала геєна.

А посеред пастки стояв…

О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нізащо не зумів би впоратися.

— Я так і думав, — тужно прорік викликаний, копнувши ногою найближчий німбус-смолоскип. — Сіль, бубонці, самохід… Захист за Нексусом — відмінно. Виклик за Мерлем — задовільно. Поведінка — огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолітка, по філейних частинах…

Риторичне запитання.

Зрозуміло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домі стоїть діжка з ропою та лозини, вимочені саме для таких випадків.

— Звідки ж я знав, — розвів руками венатор, коли слухачі відреготалися, — що Гарпагон усі виклики з дому замкнув на собі? Бар’єр «Сім лих», із «тріскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вічного Мандрівця — один біс… Ні, тепер-то я його розумію. А тоді… Він мені сідниці так розмалював — куди тому художникові Пельцлеру! Тиждень спав на животі!

Скарбівничий подався вперед:

— А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника?

Крива посмішка послужила йому відповіддю.

— Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна — справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…

Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.

Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.

— Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав — від зубів од сканувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите — донині…

Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче — дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.

— Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться..; Смішно, еге ж?

— У мене теж сон, — замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. — Сниться, начебто Агнеса померла.

Венатор зітхнув.

— Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.

Приват-демонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним — мисливець на демонів.

— Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І все-таки… У кожного