Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Мама, може, і не впізнала б, — вже звичайним голосом сказала вона, — а от я впізнала зразу. Це там… у прокуратурі.

— Дуже дивно… В усякому разі, дякую за увагу.

— Чого ти прийшов? Що тебе сюди привело? Адже я знаю, для тебе це теж не весела прогулянка. Чого ти прийшов?

— Мені треба побачити прокурора, — монотонно відповів Боровик, — я це говорив тобі вже двадцять разів.

— Ти в нього вже був! — вигукнула Ганна. — Невже тобі так хочеться мучити мене, Любочку, самого себе, нарешті?

— Нікого мені мучити не хочеться, але прокурор потрібен негайно.

Вони старались не дивитись одне на одного і замовкли. В обох з’явилося важке передчуття катастрофи чи події, яка може надовго, а то й назавжди змінити їх життя. Ганна перша не витримала цієї мовчанки.

— Ти давно в нашому місті?

— З сорок восьмого року.

— Вісім років?

— Так, вісім років.

Ганна глянула на Боровика вражено. Значить, цілих вісім років він жив, ходив, дихав поряд неї і Любочки. Вісім років вона йшла над самісінькою прірвою, навіть уявлення про це не маючи. Вони ж могли зустрітися й раніше…

— Ну, що ж, — сказала Ганна, — я дуже рада, що у тебе вистачило такту не потрапляти на очі Любочці.

— Любочку я бачу частіше, ніж ти думаєш.

Ганна мало не скрикнула. Невже Любочка, її маленька Любочка, про яку вона думала, ніби знає кожен її порив, кожне бажання, найменшу дівочу таємницю, обдурювала її, потаємно зустрічалася зі своїм батьком і нишком сміялась собі, слухаючи, як мама говорить про його смерть? Ні, такого бути не може, це навіть припустити страшно. І, не знаходячи якихось доводів, щоб переконати саму себе, Ганна прошепотіла ледве чутно:

— Неправда!

Обличчя її зблідло. Боровик глянув на неї, сам злякався впливу своїх слів і поспішив сказати:

— Не бійся, вона мене не бачить ніколи, можеш бути спокійна.

У Ганни відлягло від серця.

— Я тебе прошу, постарайся з нею більше ніколи не зустрічатися.

— Повір, це не зовсім від мене залежить. Але я тобі вже пообіцяв, зроблю все, щоб вона не мала змоги мене впізнати. Можеш мені повірити.

— Коли б я справді могла…

— Можеш бути цілком певна. Я дуже змінився за ці вісім літ.

— Щось непомітно. Адже вентилі перекривати поліз?

— Вентилі, то інша справа, тут змінюватися нічого, а в усьому останньому дуже змінився і хочу, щоб ти мені повірила.

Ганні здалося, ніби в голосі його вже звучить прохання помилувати, простити. Може, вона в цьому помилялася, може, ні, але ні прощати, ні забувати щось вона не збирається і не має права. Якщо цей візит має на меті розвідати шлях до примирення, то товариш Боровик дуже помилився, успіху не буде.

— Між іншим, — вів далі Сергій Петрович, — можу тебе привітати — хорошу статтю ти написала в своїй газеті. Коли почуваєш моральну підтримку, це завжди дуже приємно…

— Так, моя стаття і справді допомогла вам… випустити в повітря півмільйона карбованців, — відповіла Ганна.

Боровик подивився на свою колишню дружину, не приховуючи здивованого зацікавлення.

— Ти вже відмовляєшся від неї? Швидко. Це що, Володимир Іванович на тебе так вплинув?

Ці слова зовсім вивели Ганну з рівноваги. Як він, цей брудний, підлий Боровик сміє міряти всіх людей на свій аршин? Якщо сам був здатний зганьбити і забруднити найкращі, найсвятіші почуття, то думає, що й інші люди відмовляються від своїх слів і переконань так само легко?

— Ні від чого я не відмовляюся, не відмовлялась і ніколи не відмовлюсь. Я і зараз ладна підписатися під кожним словом тієї статті і кожну думку захищатиму до кінця, бо впевнена в її правильності, — твердо сказала вона.

— В тебе буде багато супротивників. Навіть в твоїй сім’ї…

— Тобі немає ніякого діла… Ти не маєш права навіть думати про мою сім’ю… А від своєї статті я не відмовлюся ніколи, ніколи! Навіть тоді, якщо з нею не погодяться люди, яких я поважаю і… люблю…

Останнє слово прозвучало зухвалим викликом.

— Любиш? — перепитав Боровик.

— Так, люблю. В мене самої досить аргументів і засобів оборони, і я ніколи не хочу, щоб мої думки, мої статті підтверджували й захищали такі люди, як ти.

— Ти багато чого не знаєш і не розумієш, Ганно, — сумно сказав Боровик.

— І не хочу нічого