Читати книгу - "«Аляска»"

— То було його друге пришестя. Повертатися на станцію я не ризикнув, оскільки вперше ми перестрілися саме там. Далі ти знаєш.

Ну от і все. Досі нікому не відоме минуле Антона вперше відкрилося іншій особі. Якби хлопець раніше з кимось цим поділився, то усім байкам про привида знайшлося б пояснення, але Гліб Процевич надійно оберігав свою таємницю. Хай там як, а цей камінь упав з його душі, щойно останнє слово злетіло з вуст. Він уже не боявся ворогів, адже твердо вирішив, що з цим робити, коли їм із Міхаелем пощастить залагодити справи з Бемолем і шпиталем.

У невеличкій кімнатці, куди втягли незнайомця санітари, Павлович уважно слухав заручника. Чоловік не на жарт злякався непроханих гостей. Його тілом бігали дрижаки, зап’ястки затерпли від мотузки, якою один із нападників зв’язав йому за спиною руки. Прибульці не церемонилися, тому бранець розповідав усе, що знав:

— Мене звати Ігор.

— А баба хто? — вирвалось у Павловича. — Чия це квартира?

— Її.

Павлович не знаходив собі місця. Він кружляв довкола ледь притомного полоненого, зазираючи час від часу в його обличчя, ніби шукаючи в ньому власного пацієнта. Переживав не лише він один. Наслідки скоєного злочину нарешті второпав і Чахлий. Убивство жінки могло обернутися для нього не просто ув’язненням, а й наявністю кревного ворога в особі Антона чи й цього чоловіка, що спав із нею в одному ліжку. Паніка поступово ширилася по тілу санітара краплинками поту, що вкривали його чоло й долоні. Натомість Прапор зберігав спокій. Маховик його мислення набирав обертів, і, намацавши певний хід думок, він звернувся до шефа, який тиснув на Ігоря новим питанням:

— А чоловік її хто? Де він?

— Псих він, у божевільні лежить, — тремтливим голосом пробелькотів полонений.

Прапор зашепотів Павловичу свої думки, а відтак зброя перекочувала до рук санітара. Ігор затрусився зі страху. Вторгнення посеред ночі незнайомців, які розшукували чоловіка його коханої, не віщувало добра, а зловісний шепіт за спиною і зовсім викликав моторошні думки.

Він заплакав, намагаючись бодай якось розчулити нападників, та це не подіяло.

Уже знайоме бахкання, запах пороху — і Чахлий смикнувся. Ще один труп! Він боязко підвів очі й, побачивши скривавлений килим та нерухоме тіло, засопів:

— Навіщо?

Реакція Павловича виявилася менш бурхливою. Йому припав до душі план Прапора, і як добре, що реалізацію задуму взяв на себе підлеглий. Оскільки з-поміж трійці лише Чахлий не був утаємничений, Прапор спокійним тоном пояснив:

— Усе просто: у лікарні нашому психові донесли про зраду дружини, і його остаточно перемкнуло. Як наслідок — утеча й убивство на ґрунті ревнощів. Маємо: вибиті двері кабінету головного лікаря і «ствол», викрадений з вашого сейфа. Думаю, з минулого разу його пальчики на ньому залишилися. Знав би цей придурок, у який зашморг запхав свою голову!

Відтепер подвійне вбивство мало вигляд настільки логічний, що кращого розвитку подій головному лікареві годі було й сподіватись. Його позиція в протистоянні з божевільними значно зростала, а угода зі спецслужбами підвищила шанси на перемогу. На обличчі ескулапа з’явилася єхидна посмішка.

Тієї ночі, коли над головою Антона нависла справжня загроза, небо було навдивовижу чистим і безхмарним. В оселі, де він прожив три роки, підступний план Прапора перекреслив будь-які перспективи на майбутнє життя. Чахлий повеселішав від такого повороту подій, який знімав із нього підозри щодо вбивства незнайомки й вішав усіх собак на шию психа-втікача.

— Найголовніше — завчасно стукнути ментам і подати все під правильним соусом, — доповнив Прапор.

— Це ми влаштуємо, — запевнив Павлович.

План повернення ситуації під контроль сподобався всім присутнім, і трійця взялася зачищати сліди свого перебування в чужій квартирі. Потім чоловіки навшпиньки рушили до виходу. Починався ранок важкого дня.

Світанок стирав нічні барви. Сонце ще не з’явилось, але його зблиски ясніли за обрієм. Ліс ставав чимраз рідшим із кожним словом Міхаеля, який доводив Антону хибність версії щодо потойбічного походження його бід. Дерева ще зустрічались, але вже не були перешкодою для гамору хвиль, що діставався пішоходів, змушуючи їх підносити голос.

— Я думаю, що, найімовірніше, у тієї аварії були свідки. Лише побачивши цілу картину, можна так вправно маніпулювати деталями, як ото з тією сумкою.

Антон задумався.

— Чому ж тоді не викликали поліцію?

Слушність Антонового запитання ставила під сумнів припущення Міхаеля, а втім, воно мало право на життя, якщо зважити на один нюанс — цією людиною керувала жага помсти.

— Та бодай тому, що тебе хотіли провчити! Тому, що цей Привид вважає покарання ґратами для тебе недостатньо суворим! — емоційно обстоював гарну думку Міхаель, і мав рацію.

Логічна лінія Міхаелевих думок виструнчилась у фінішну пряму, якою можна дістатися розгадки цієї таємниці, але наразі Антон планував будь-якою ціною допомогти Бемолю.

— Можливо, правда твоя, однак насамперед ми потрібні Бемолю.

Місько погодився зі словами друга.

Хлопці вийшли на узлісся. Дерева залишилися позаду, а просто перед ними розкинувся великий луг, укритий польовими квітами, які виблискували, купаючись у перших променях сонця. Міхаель