Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

(— Ану, постій! — втрутився солтис. — Я так знаю, що у молюсків немає очей: тож як вони бачили своїх недругів?

— Бо це таємна антипатія. У них немає очей, зате є такі органи, яких у нас, теплокровних, немає. Всі молюски, котрі вилупились, звели свої хатинки зліва направо.)

От і вся таємниця казкового багатства. Поки молюски виконували своє таємне існування, моя господиня стала проводити на півгодини більше часу біля басейну, допомагаючи мені доглядати за ними. Коли вона почала переміщати яйця молюсків, то спершу оголила тільки пальці, а пізніше закотила рукав по самий лікоть і відкрила моїм очам прекрасну руку, якою не ділитиметься ні з ким, окрім законного чоловіка.

Оскільки я був єдиним, хто знав таємницю вирощування мушель, а постійне оголення руки могло похитнути її моральні устої, сталося так, що молода вдова віддала мені свою руку і взяла мене законним чоловіком. Тож не чаклунство і не диявольська практика, не спокуса призвела до того, що найпрекрасніша та найбагатша молода вдова повела мене до вівтаря.

(— Що далі, то веселіше! Благочестива голландська вдова спокусила унтер-гармаша!)

Вона отримала за це велику винагороду. Вирощені мною таким способом scalaria retrotorsa принесли їй незліченні багатства. Ми не знали, куди вкладати гроші. Та більша частина винагороди крилася в подружній вірності, котрої я дотримувався. Я сам не міг повірити, що з мене може вийти настільки порядний чоловік. Коли в мене не було справ у казармі, я завжди сидів вдома і готував ранковий чай для своєї дружини.

В будь-якому випадку, вона була задоволена своїм новим чоловіком. Тільки в одному я поступався померлому: він був капітаном, а я тільки унтер-офіцером.

Правда, він за все своє життя не бачив жодної битви, і коли в кінці меси з нагоди свята Тіла Христового він подавав залп, то затуляв вуха руками; та все одно його дружину називали капітаншою. А мою називають унтершою. Такого пониження жіноче серце не може витримати.

Коли в нас вже було дуже багато грошей, я спробував купити звання лейтенанта. Мені відмовили, бо переді мною в черзі було п'ятдесят шість осіб.

Тож моя молода дружина перестала виходити з дому, аби її не називали унтершою. І якщо вона писала листи, а вона навіть м'ясо купувала за допомогою листів, то підписувала їх так: чоловік вдови капітана Тобіаса Ван дер Бюллена. В кінці кінців мене стали називати Тобіасом Ван дер Бюлленом. Тож таким чином, безневинно, я отримав своє дванадцяте ім'я.

Мушу зізнатися, що таке життя було дуже нудним. Дарма в нас було море грошей, але не було куди їх витратити. Від пиятики я відмовився, палити в будинку, заради чистоти, було заборонено. А мені потрібно було сидіти вдома. Я навіть і не знаю, куди міг би піти. В своїх клубах торговці говорили про речі, котрі я ненавидів. Чоловіки тут всі такі розумні, що і пожартувати ні з ким. І жінки такі набожні та порядні, що навіть своїм півням дозволяють підходити тільки до однієї курки.

Слава Богу, моя дружина опинилась в тому стані, коли хочеться різних надзвичайностей. Звичайне діло, пане. Одна хоче з'їсти цілу миску взуттєвого клею, друга помре, якщо в ту ж секунду не з'їсть жаб'ячу лапку, третя серед ночі змусить чоловіка бігти в бакалійну лавку за лакричними цукерками. Вам відомо, що відмовити їм не тільки не можна, а ще й небезпечно. Моя дружина побажала щось екзотичніше. Шматок пергаменту. Але в нас його багато. Так, але на тому пергаменті має бути написано, що мій чоловік капітан.

І де ж мені його взяти?

Коли я вже втратив надію щось вирішити, то натрапив на старого знайомого — мінхера Руйссена.

Він одразу мене впізнав, тож годі було відпиратись. Між нами були дружні відносини, які спонукали мене йому довіритись.

Він розповів, що в Німеччині мене шукають з одного боку за незаконну передачу на реставрацію церковних реліквій тамплієрів, а з іншого — за вирішення проблеми Теляти-муу в Гамбурзі.

(— Чарівний парафраз для крадіжки та вбивства! — пробурмотів солтис.)

Добре, що в Голландії мене дражнили ім'ям покійного чоловіка дружини. Якби вони знали, хто я насправді, то неодмінно видали б мене.

Зі свого боку я розповів йому про те, як мені вкрай необхідно стати капітаном, інакше дружина мені виїсть мозок.

— Ех, хлопче, — сказав мінхер Руйссен, — скоріше рак на горі свисне, ніж ти на суші дослужишся до капітанського звання. Тут не ведуться бої та битви. За цим голландці люблять спостерігати. Якщо хочеш стати капітаном, виходь зі мною в море. Я тримаю курс на Ост-Індію, куди везу гармати та зброю для набоба Нуджуф-хана. Командиром його армії служить твій земляк, Рейнхард Волтер. Він, як і ти, став з авантюриста великим паном. Змінив ім'я на Соммер. Індуси кличуть його «Сумро», а французи «Сомбре». Йому конче потрібні хороші солдати, особливо гармаші. Як підеш зі мною, за рік станеш князем, не те що капітаном.

Мінхер Руйссен розповів мені про неймовірний успіх Соммера в Бенгалії, від чого мені замакітрилось в голові.

На додачу мене накрило смутком та нудьгою від нічогонероблення. Я погодився.

Моя дружина не знала куди подітись від щастя, коли