Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

— Книги на другому поверсі, пройдете прямо й ескалатором.

Те, що він побачив на другому поверсі, було справжнім раєм для книголюбів. Затримався біля історичного відділу: Михайло Грушевський, Орест Левицький, Драгоманов, Костомаров, Максимович, Огановський, Яворницький, Житецький… Про деяких авторів він тільки чув, а більшість навіть і не знає. Взяв до рук томик “КПРС в резолюціях і рішеннях…” Перегорнув навмання: “Про обрання Генерального секретаря…” Більшістю голосів обрано Кірова. “А де ж Сталін?” Погортав далі. “Сімнадцятий з’їзд ВКП(б)”. Сталіна навіть у керівних органах з’їзду немає.

“Так, виходить, історія пішла іншим шляхом”. Звів очі й уважно оглянув полиці. Військових мемуарів нія~ ких. “Невже й війни не було?!”

Назустріч йому, привітно всміхаючись, прямувала Алла. Білявка Алла, яка займала за ним чергу на площі, біля кінцевої тролейбусної зупинки. Пантелеймон зрадів, як мала дитина. Нарешті щось проясниться.

— Здрастуйте, Аллочко.

— Отже, ми з вами вже знайомі.

Фраза Алли ні на мить не ввела в оману Пантю, він відніс її на рахунок жіночого кокетування.

— Коли відверто, я щиро радий нашому знайомству, — зізнався він.

— Що вас цікавить?

— Якщо серйозно, хотів би розібратися, що тут відбувається.

— Тут, — вона здивовано закліпала очима, — продаються книжки.

— І це багатство можна придбати?

— Авжеж.

Пантя подумав про свою заникану сотню.

— А коли не вистачить грошей?

— Ви ким працюєте? — поцікавилась Алла.

— Інженером.

— О! Ви жартуєте, — промовила жінка з нотками захоплення в голосі. — Назвіть мені іншу професію з більшою зарплатнею.

Пантя належним чином оцінив її гумор.

— А ви, Аллочко, ким працюєте, чим займаєтесь? — грав він далі роль залицяльника.

. — Я, нещасна жінка, з дитинства не любила дисплеї і от, бачите, знайшла себе врешті в книгарні. До речі, ви дібрали собі літературу?

— Ще не встиг, — спав з лиця Пантя, йому заскімлило під серцем неприємним здогадом.

Вони майже однолітки, а які дисплеї могли бути в їхньому дитинстві?

— Як доберете, виставите свою розрахункову картку он у той автомат — і читайте на здоров’я. Вибачте, маю допомогти он тому дідусеві.

Пантя стояв на місці, наче вріс у землю. До тями приходив важко. Те, що Алла його не впізнала, ще можна якось пояснити. Либонь, жінка не бажає такого знайомства, а те, що вона працює у книгарні, — справді дивина. Що ж, залишається одне: переглянути книжки. Якщо бути до кінця відвертим, Пантя не дуже полюбляв літературу, особливо політичну. Але іншої ради немає. Назви: “Перемога демократії над фашизмом у Європі — 1933 рік”, “З’їзди Рад народних депутатів країни в цифрах і фактах” — йому поки ні про що не говорили. Погортав ще кілька видань. Знайомих прізвищ партійних і державних діячів Жданова, Ворошилова, Калініна не видно, не зустрічаються. “Певно, вилучили”, — спробував собі якось пояснити Пантя і непомітно скосив очі вбік, може, якась провокація. Підозрілого нічого не помітив. Відвідувачі як відвідувачі.

У принципі Пантя не з лякливих, і зараз, у дев’яностому, ніхто не шиє справ за політику. Тоді звідкіля цей глибоко прихований тваринний, рабський страх? Хто, якими генами нам його передав? Споконвіку слов’яни були відчайдушними, сміливими. Кращі сини народу говорили правду і за це накладали головами. Дух непокори князю, митрополиту, царю, імператору, поміщику, фабриканту всмоктувався немовлям з молоком матері. Тоді що примусило мільйони людей схилити голову перед мерзотниками? Чому всі, як пішаки, поспішали один поперед одним виконувати забаганки маніяка? Що то за рушійні сили нелюдського механізму репресій? Не знаходив він відповіді ні в школі, ні в інституті, та й до кого тоді можна було звернутися з подібним? Дід? Дід глибоко зітхав і мовчав, боліло, ой як боліло щось йому в грудях. Тільки тепер Пантя сягнув глибини його трагедії, і стало моторошно. Спливали роки, славословилися наші успіхи. Причесали, заколихали, приспали істину. Тому й розчленувалася правда на дві — офіційну та неофіційну. Споконвічна наша довірливість, от і користуються нею пройдисвіти.

“І все ж таки, що зі мною і де я? — вже вкотре спитав себе Пантя. — Якщо вірити тому, що оточує мене, то й батько цілком може бути живим. А де тоді покійна мати, а сім сестер, що померли від голоду?” На очі потрапив плакат: “Нас 500 мільйонів”. “Правильно, тут не було репресій, тут не було війни. Тепер зрозуміло, чому пенсіонери не носять орденських планок, а серед книг відсутня військова мемуаристика”.

Врешті Пантя дійшов висновку: придбати книги не зможе. По-перше, він не має розрахункової картки, покажи він комусь свої гроші, ще висміють, спробуй поясни, в яких реаліях живе. По-друге, якщо купувати, то всю книгарню зразу, крім, звичайно, класики.

Він непомітно вислизнув на вулицю. Серед натовпу відчув себе вільніше.

“Так, дещо прояснюється, — ввімкнув Пантя мізки на повну потужність. — Тепер потрібно намацати логічну ниточку”. Пантелеймон відчував, що вона, ця ниточка, поруч, тільки як її вхопити? “Давай почнемо від простого. Що людину пов’язує з життям? Гадаю, всілякі потреби для існування. Ну, задовольнив врешті потреби, а далі що? Дав життя дітям, онукам, а далі? Далі для тебе морок. Ні, щось тут мене не влаштовує”, — голова від напруги йшла обертом, та Пантя не здавався. “З майбутнім з’ясував, нас пов’язують з ним діти. А з минулим? Скоєні нами діла. Правильно, але не все. Ага, наші предки. О! Молодець! Наші предки. Отже, я тут можу знайти своїх рідних і предків. От бачиш, Пантелеймоне, — нахваляв він себе, — роздумування інколи йде на користь. Бувають і в тебе світлі хвилини. Либонь, фантасти не брехали про всілякі штучки-дрючки з часом. Виходить, існує паралельний час, а може, й не один”. Він укотре уважно оглянув усе навкруги. Ніякої химери, все справжнє, можна торкнутися руками. Куснув себе за губу — боляче. “Так недовго й з глузду зсунутись”.

“Гаразд, поїхали далі. Не знаю, в якій я часовій категорії, але логічна ниточка намацана, і не скористатись нею було б неприпустимою дурістю. Треба шукати предків. З батьком, ясно, коли вірити інформаційному автомату, — він на Місяці. А дід? Що з ним? Де він? За усіма людськими законами дід, баба, батько, мати мали б жити вкупі, однією сім’єю. Вже гарячіше. Дуже ймовірно, що живуть вони за однією адресою. Дід колись розповідав про квартиру на третьому поверсі, в провулку за оперним театром. Біля того будинку на розі ще великий гастроном. Що-що, а розташування гастрономів Пантя знає добре. Вперед, тут недалеко”.

У Панті аж коліна тремтіли. Справді, такі речі не для слабкодухих.

Нарешті потрібний будинок. Пантя згадав дідову розповідь про те, як після відбуття строку він підійшов до