Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

освоєнні космічного простору — за радянськими вченими. Начальник станції “Місяць-9”, відомий пілот, космонавт і дослідник Григорій Порада, розповідає, що каньйон у важкодоступному районі Місяця був обраний вдало, наукові лабораторії та житлові блоки вже змонтовано, колектив дослідної станції почав обробіток наукових даних…” Пантя прикипів поглядом до екрана. Це ж треба! “Начальник станції Григорій Порада…” Судомно ковтнув, як рибина на піску, повітря. Вродливий сивий чоловік із мужнім обличчям спокійно вів розповідь з екрана. Було чого бухкати серцю Пантелеймона — він упізнав свого батька. Так, це він: високе чоло, густі брови, веселі очі, кирпатий ніс і на підборідді ямка.

“Бути цього не може, якийсь неймовірний збіг”, — заспокоював себе Пантя. Батько в його пам’яті залишився молодим, якщо п’ятдесят років можна вважати молодістю, мешкав він в іншому місті, мав другу сім’ю і помер від злоякісної пухлини. Пантя сам їздив на похорон. “Тіло його зранене війною, а душа — життям, що так і не склалося”, — мовив тоді на поминках батьків приятель.

“Життя, що так і не склалося”… Слова, які нічого нікому не кажуть. На вираз цей списують усе: невдачі, слабкодухість, похибки і навіть чиїсь злочини. Пащі важко було в дитинстві в усьому розібратись: чому батько покинув їх, чому його виховував дід, та хіба тільки в цьому. Мало залишилось свідків тих подій. Он і дід уже помер. Забрав у могилу просту і трагічну правду свого вікування, так і не дочекавшись відкритого осуду культу особи, всенародного суду світового злочину. Не дочекався дідусь, старий більшовик, правди, за яку його і ще триста управлінців Південно-Західної залізниці в тридцять сьомому забрали, обірвавши не одну нитку життя. Батька, на той час студента авіаційного інституту, як сина ворога народу виключили, випхнули на узбіччя людського шляху.

Вперше малий Пантя побачив діда, коли той повернувся з таборів. Лисий, худий, запалі очі. Мешкали вони в підвалі, де шафою затулялася тріщина в стіні. А перше його дитяче враження, яке на все життя закарбувалось у пам’яті, — це вселенські гудки. То було всенародне горе, здавалося, виповнився моторошними гудками цілий світ. Тоді й зайшли в підвал до діда ті кілька товаришів, які повернулися з ним із загадкової країни ГУЛАГу. Замкнули двері. Пантя забився в куточок — і ані шурх. А дідові побратими порозливали в гранчаки каламутну рідину, випили, обійнялись — і заплакали… з радощів. Довго носив у собі цю таємницю Пантя, аж поки не почалося розвінчання культу особи Сталіна.

Додивлятись програму вістей Панті розхотілося, притупилося гіркими споминами сприйняття інформації. І так незвичного сьогодні скоїлось чимало. Він повільно йшов тротуаром, потроху заспокоюючись.

Перехрестя. Ескалатор веде в підземний перехід. Постояв деякий час у нерішучості. Здоровий, природний глузд підказував нічому не дивуватися, сприймати все нормально. Аби ще раз переконатись, що навколишнє оточення не сон; Пантя легенько тупнув ногою по асфальту. Твердий, як і належить вуличному покриттю. “Де знайти відповіді на безліч запитань?” Недавня історія з хлопчиком утримувала Пантелеймона від спілкування.

“Спокійно, головне не привертати до себе уваги і спробувати самому в усьому розібратися. Спершу оглянься, чим ти вирізняєшся серед інших? Одягом? Ні, на перехожих такі ж штани, сорочки, тільки пошиті значно краще і матерія якісніша. Зростом? Ні, щоправда здебільшого люд таки трохи вищий, але то не біда. А от гладких серед них немає — це точно”. На мить йому здалося, що це звичайнісінька вулиця, але ось на узбіччі зупинився пасажирський салон, двигуна не чутно, обводи плавні, приємні для ока. Мабуть, рухають його електродвигуни на акумуляторах, бо тролейбусних штанг теж не видно. Тільки тепер Пантя вгледів, що на стовпах вздовж вулиці немає ніяких дротів.

“Що ж, буду сприймати світ, яким він є. Непогано б розшукати книгарню. Тоді я багато що з’ясував би, — зрадів він своїй геніальній думці. Де-де, а в книгарні обов’язково є довідники з усіх галузей і питань діяльності людини, а також історичні розвідки, і головне, не буду ставити себе в становище неандертальця безглуздим розпитуванням”. Пантя аж потер руки від задоволення. “Нас голіруч не візьмеш”, — і він сміливо ступив на ескалатор, що вів у підземний перехід.

Сяючий простір підземелля віддавав озоном. Розкішна вітрина вабила до себе. Пантя став як укопаний. “Гастрономія!” Вражало тут усе: вигляд продуктів, асортимент, упакування. Ковбаси копчені й домашні, балики, шинка, буженина, цілі стегна і маленькі рум’яні тушки — все це фантастично дешево, і ніяких тобі черг. Ноги самі завели в приміщення, у голові блискавично запрацювала рахівниця, скільки чого треба вхопити, поки не набігли покупці. Очі шалено стригли вітрини, де лежало все, що буває в світі: свіжі овочі, ягоди, а сирів, мабуть, сотня сортів. “Як це може бути? — не вкладалося йому в голові. — Стільки всього і в одному місці, а люди куди дивляться, чому байдуже минають такі дефіцити?!” Пантя встромив руки в кишеню за кульком. Виходячи з дому, він про всяк випадок завжди його брав, мало чого дорогою на роботу або з роботи може продаватися. Буває, викинуть якийсь дефіцит, а тут, хоч плач, немає в що брати, а поки збігав по тару — уже й пролетів. Пантя завжди у виграші — кульок акуратно складений у кишені, нікому не видно, і на душі спокійніше. Він уже було намацав шурхітливий гладенький целофан, коли насторожила незвична обставина — немає кас і продавці ніяких маніпуляцій із грішми не проробляють. “Спокійно, Пантя, можеш вскочити в халепу, зорієнтуйся, нікуди товари не втечуть”. А покупці тим часом, дібравши потрібні продукти, вставляли в невеличкі автомати якісь жетони, отримували товари й ішли у своїх справах. “Таких жетонів чи карток у мене немає, і де їх беруть, не знаю. Отже, щоб у всьому розібратись, необхідно скоріше дістатися до книгарні”.

На виході Пантя поглянув на розклад роботи закладу, який його так схвилював, і зчудовано стенув плечима. Гастроном працює цілодобово, без перерви на обід і вихідних. “Оце так”, — похитав головою Пантя.

Книгарня виявилася поруч, одразу біля виходу з підземного переходу. Пантелеймон сторожко й водночас із гідністю, переступив дюралюмінієвий поріг. Від підлоги і до стелі — полиці, щільно заставлені рівними, однакового формату корінцями. Пантя, не ризикуючи брати їх у руки, старанно вчитувався в назви.

— Добрий день, може, я вам стану в пригоді? — Поруч виріс службовець книгарні. Поки Пантя думав, як пояснити чоловікові свою скруту, той ненав’язливо і чемно вів далі:

— Тут зберігається обмінний відеокасетний фонд сорокових років, лазерні диски шістдесятих — у кінці зали.

— Я б волів придбати