Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Сотні Адамів ніколи не замінять одного-єдиного Фараона, хоч як би вони того прагнули.

Модуль повільно дрейфував у струмені кристалічного аміаку, викинутому зовсім недавно з безмежних глибин атмосфери Юпітера. Під ним уривалася сяйлива жовтогаряча безодня, в якій прозирали таємничі громаддя, величезні провалини, нагромадження хмар і кипіння атмосферних потоків. З висоти в сорок тисяч кілометрів Юпітер не був ні смугастим, ані плямистим — фантастичний за розмірами вируючий казан, з якого час від часу злітали вгору сліпучо-жовті султани аміаку, жовтогарячі протуберанці гелію та сріблясті волокна водню; казан, що вражав уяву і змушував людину жадібно вдивлятися в його нуртовище, відчуваючи забобонний страх і не менш забобонне захоплення, і з особливою гостротою сприймати масштаби космічних явищ, одним з яких був Юпітер — друга, ненароджена зірка сонячної системи.

Модуль поклало на бік, і Пановський отямився. Подумки віддав наказ, і тонка голка літаючої лабораторії поповзла вгору, на безпечнішу орбіту, супроводжувана перламутровим струмком “тихого” електричного розряду…

— Старий сьогодні спокійний, — зауважив Ізотов, відриваючись від окулярів перископа. — Радіус Ю-поля вдвічі коротший, ніж учора, ми навіть не дійшли до верхньої геліопаузи. Може, ризикнемо?

Пановський заперечливо хитнув головою.

— Час повертатися. Ми й так провешталися майже п’ять годин. Пастки заповнені вщерть, записів стане на місяць детального розбору.

Ізотов зітхнув, спідлоба подивився на смаглявого від вакуум-загару, худорлявого Ю-фізика, який сидів зараз у кріслі пілота. Пановському минав сорок другий рік, був він високий, жилавий, спокій і готовність до дії — наслідок багаторічних випробувань у ризикованих експедиціях до Юпітера — переважали в його характері. Він починав працювати над гігантською планетою ще тоді, коли тільки закладалися перші Ю-станції на супутниках Юпітера; природно, це був один з найдосвідченіших Ю-вчених, який досконально знав усі зовнішні прояви велета.

— Шкода… — пробурмотів Ізотов, думаючи про своє.

— Чого шкода? — не зрозумів Пановський, поправляючи на голові шолом. Модуль чимдалі угвинчувався в згасаючу заграву розрідженої водневої атмосфери Юпітера, беручи курс на Амальтею, найближчий з його заселених супутників, на якому розташувалася перша Ю-станція “Корона-2”.

— Шкода, кажу, що старий сьогодні спокійний. Вчора хлопцям більше поталанило. Сабіров знову бачив над великою хмарною спіраллю КУ-об’єкт.

Пановський спіймав у візирні мітки пульсуючий радіовогник маяка станції, перемкнув керування на автоматику і повернувся до напарника.

Ізотов з’явився на Ю-станції недавно. Молодий, настирливий, самолюбивий, він ще не встиг розгубити всі ілюзії щодо існування на Юпітері стародавньої цивілізації, яке то бралося під сумнів, то спалахувало ненадовго сенсацією в наукових та ненаукових колах.

— КУ-об’єкт — це фікція, — сказав Пановський, нишком вивчаючи обличчя Ю-інженера. — Я літаю над Юпітером дванадцять років і жодного разу не бачив нічого схожого. Химера! — переконано повторив він.

— Виходить, тобі просто не пощастило. Адже багато хто бачив… Сабіров, Вульф, Генрі Лісов…

— І ніхто з них не привіз жодної голографії!

Ізотов сумно зітхнув. Що правда, то правда: жоден з учених, і таких, як він, зелених новачків, і досвідчених “зубрів”, не спромігся зафіксувати КУ-об’єкт і доставити знімки на базу. Точніше, на голографічних знімках проявлялися тільки звичайні структури верхньої газової оболонки Юпітера — і нічого схожого на КУ-об’єкт.

— Що ж, хто шукає, той знайде, — приязно усміхнувся Пановський, побачивши, що інженер засмутився. — Поталанить іншим разом, не зі мною. Мабуть, я й справді невдаха. Хоча, мені здається, все це — фата-моргана, галюцинації, породжені Ю-полем. Є така гіпотеза, чув?

Ізотов уперто стиснув губи, але заперечувати не став.

“З характером, — подумав Пановський. — Далеко піде, якщо не перегорить. Генрі розповідав, що він і в космос подався через упертість, романтична історія в дусі Гріна… Можливо, що й так. Романтики і впертюхи — друга лінія переднього краю науки, на першій лінії — одержимі…”

Себе Пановський ставив на першу лінію. Одержимими для нього були всі, для кого наука надовго й міцно витісняла особисте життя.

— “Сотий”, “Сотий”, — пролунав у рубці знайомий голос диспетчера станції. — У вас лишився резерв у реєструючій апаратурі?

— Так, — коротко відгукнувся Пановський, швидко переглянувши записи бортового координатора. — Три стрічки у відеосканері й півдюжини касет у приймачі “Омеги”. А що таке?

— Негайно повертайтеся до південної тропічної зони, координати: сто сімдесят три південної і п’ятдесят сім східної. Генрі щойно на головному оптичному виявив КУ-об’єкт. Ви найближчі в цьому районі…

Диспетчер ще не встиг закінчити, а Пановський уже перехопив керування на себе й кинув модуль у розворот.

— Я ж казав! — вигукнув Ізотов, скоріше здивований, ніж зраділий.

Пановський не відповів, лише похмура зморшка з’явилася в нього над переніссям. В існування КУ-об’єкта він не вірив, так само, як і в цивілізацію на Юпітері, однак собі міг зізнатися, що надія на чудо не згасла в ньому й дотепер. Втім, людина лишається дослідником доти, доки в ній живе очікування казки…

Модуль вийшов точно за координатами над великою хмарною спіраллю. Голосу диспетчера вже не було чути: складна система радіаційних поясів Юпітера повністю глушила ефір. Пановський обережно спрямував модуль до південного полюса планети, побоюючись наближатися до внутрішнього кометно-метеоритного кільця, де густина метеорної речовини сягала критичних величин. І тут вони справді побачили загадковий КУ-об’єкт. З жовтогарячої каламуті аміачно-водневих хмар виткнулася сліпучо-біла “квітка” на тонкому стеблі: за формою КУ-об’єкт скидався на земну гвоздику. Стебло “гвоздики” дедалі росло, збільшувалось і нарешті стало ясно, що це цілком реальне явище, зовсім не галюцинація і не радіолокаційний “привид”.

Пановський увімкнув апаратуру фото— і кінозйомки і скоса глянув на товариша. Ізотов зараз був схожий на беркута перед падінням на здобич: спина згорблена, м’язи напружені, обличчя стало незвично твердим, гострим, пронизливо-блакитні очі від напруги неначе вицвіли до повної прозорості…

— Спритний ти хлопець, — хмикнув Пановський. — У вільному пошуку без року тиждень — і ось маєш! Відверто кажучи, я ще й дотепер не вірю в його існування. Загіпнотизував ти мене своїми міркуваннями, до того ж і Ю-поле діє, потенціал вже вищий від бар’єра безпеки…

— Ю-поле тут ні до чого. До речі, чому цю штуку назвали КУ-об’єктом?

— Першим його побачив і описав два місяці тому Костянтин Уткін, невиправний фантазер і вигадник, звідси і скорочення… Він пропав безвісти після другої зустрічі зі своїм “відкриттям”…

Ізотов повернув голову, якусь мить дивився в сірі непроникні очі Пановського, немов намагаючись прочитати його думки, потім розслабився і знизав плечима.

— Одна з тих випадковостей, які чигають на