Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

біля залізниці, побачивши німецьку артилерію. Тієї миті їй хотілося вийти наперед і закрити всіх своїм тілом, аби ніхто не сказав, що її син вивів сюди тисячі людей на ймовірну погибель. І зовсім не було страху, навіть не знає, куди він подівся. Так би й сьогодні зробила, аби не пролилася кров жодної невинної людини. «Тож тремтіть, шкуродери! Буде вам ще й другий наступ», – уявляла Семикіна і Сумцова на тому місці, де вони сьогодні стояли.

Рішення про звільнення одного села за іншим ухвалив Григорій за одну ніч, і вже рано-вранці, розділивши повстанський полк на невеликі маневрені загони, був готовий вирушити в путь. Радів, переконавшись, що не забули колишні фронтовики – солдати, унтер-офіцери й моряки, – як треба воювати, тож під вечір наступного дня до Цареборисова наближався повстанський загін, який налічував усього двісті чоловік. Григорію він нагадував той легендарний загін «смертників», у якому довелося воювати на фронті. А може, він знав якісь секрети, бо ці воїни, як і ті Георгіївські кавалери, вражали такою силою духу, яка була набагато сильнішою від зброї. Не думали про відступ, як і про те, чи вдасться їм вижити, чи доведеться померти; були спокійними, впевненими і зовсім не схожими на звичайних селянських синів.

А підлітки все бігали на край села, усе виглядали – і коли побачили в полі кіннотників під жовто-блакитним прапором, щодуху подалися назад.

– Уже наближаються! Виходьте савоновців зустрічати! – голосно кричали, стукаючи майже в кожен двір.

Умить ожила вулиця, заметушився люд – усі поспішали до своїх спасителів. Несли їм теплий борщ, смажену в печі картоплю чи глечик з молоком. З’явилася і впевненість, що влада буде їх боятися, і вже невдовзі в тому переконалися – полонені та заручники поверталися додому, розповідаючи, як, тільки-но почувши про новий наступ савоновців, влада сама їх відпустила, аби не йшли за ними визволителі. Сміялися з неї люди, пригадуючи, якою пихатою вона була ще вчора, сьогодні ж сама не знала, куди подітися, бо й німці не давали спокою – вимагали якомога швидше відправити їх додому.

Прості люди вітали свого спасителя та кланялися йому. Хоч і холодно було, але вони дочекалися, аби на власні очі побачити, як ненависні їм посадовці віддаватимуть повстанцям владу. Тепер навіть були розчаровані, що вийшло не так, як їм хотілося.

– Здається, там уже нема кого виганяти, – Григорій дивився на темні вікна адміністративних будівель, відчуваючи, що за ними немає жодної живої душі.

– Чкурнули хто куди! Одні виїхали, інші вдома сховалися! – повідомляли земляки. – То яка ж тепер влада в нас буде? – не забувши ні Петлюру, ні Винниченка, вони хотіли, щоб про те сказав їхній отаман.

– Наша буде – народна!

Йому зовсім не хотілось сумніватися, тим паче пускати сумнів у селянські душі, тому знову повторив:

– Народна!

– А як же з землею, отамане? – кортіло їм про головне дізнатися, бо то її давали, то забирали. – Чи дадуть знову? – здається, аж завмерли, аби почути те, що їм так хотілося.

– Тепер обов’язково дадуть! – і про таке він твердо, маючи надію, що це вже востаннє. – Лише декілька днів треба зачекати.

Задоволені селяни почали розходитись, а Григорій, обійшовши всі кабінети, в яких цього вечора панувала тиша, міг усістися за великим столом і роздавати накази, адже до призначення нових посадовців влада у волості належала саме йому. Поглядав і на склади зі зброєю, бо руки вже збиралися відмикати великі замки, та все ж утримався і від тієї спокуси. Ще вчора збирався спалити всі документи тієї влади, але сьогодні й того не зробив – не хотів бути схожим на розбійників, яких і зараз скрізь було повно. Тож наново замкнувши склади і виставивши охорону, поїхав вулицями рідного села. Лишилося єдине бажання: побути вдома, хоч трохи посидіти за одним столом разом зі своїми рідними, повечеряти і погомоніти та в рідних стінах набратися сил, аби наступного ранку знову вирушити в дорогу – далі відвойовувати слободи та хутори.

Відомі були і плани місцевого панства, яке знову думало: кого покликати на допомогу та до кого приєднатися. Здогадувався й про інше – колишнє безтурботне життя тепер здається їм справжнім раєм, навіть шкодують, що з самого початку не погодились на невеликі поступки для бідних. Зараз би з радістю повернули назад колесо того величезного маховика, який самі й запустили, проте було пізно…

Знав Григорій, що діється в Ізюмі, але захоплювати його поки що не збирався. Мав точну інформацію про Семикіна і Сумцова, які з царських офіцерів російської національності – синків міської буржуазії, чиновників, дворян і поміщиків почали формувати білогвардійський офіцерський загін. Та як не старалися, а не щастило – тільки зберуть його докупи, як він під впливом більшовицької агітації знову розвалиться. Через те з острахом думали про повстанців, бо чинити опір їм не було змоги. Більше не доводилося розраховувати й на німців, які в цей час масово покидали місто, направляючись залізницею у бік Ростова. Лише незначна частина кайзерівців у захопленому реальному училищі майже за безцінь розпродувала залишки зброї, боєприпасів та іншого військового майна, аби заробити хоч якусь копійку на дорогу додому.

Не проґавили вигідного торгу й місцеві, тільки, здається, таке швидке озброєння цього люду нікого не турбувало, лише генерал Бенуа видав суворий наказ, у якому погрожував розстрілом кожному, в кого знайдуть хоч щось. Може б, і спинилися, якби це було раніше, а в цей час уже ніхто не збирався виконувати його накази, адже всім було зрозуміло: цій владі залишилось існувати лічені дні.

– Ви чули, що наш Семикін і Сумцов утекли? – наступного ранку така новина облетіла ярмарок, а потім і все місто. – Завантажилися в п’ять бричок, узяли дружин та дітей і подалися на Донбас. Удосвіта, коли ще тільки-но почало сіріти.

– Та ні, самі були, усіх інших уже давно відправили, – хтось знав більше. – Удвох сиділи в одній бричці, й було в них лише по одній валізі, мабуть, лише з необхідним або з грошима. Кажуть: планували до Ростова, а звідти до моря, тільки не вдалося, не доїхали й до Слов’янська. Там і погуляв по них батіг – щоправда Семикін якось вислизнув, а Сумцова розлючені мешканці вбили посеред поля, неначе скаженого собаку.

– Треба було й того не відпускати, він за ніч до російського кордону й пішки дістанеться, – хтось жалів, що дали можливість накивати п’ятами.

– Про що мова, з нього й