Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Усіх зганяють до Миколаївської церкви! – де й узялися проворні підлітки, які наввипередки мчали вулицею.

Усе так і було, тільки перш ніж зігнати, кайзерівці й паничі обшукували хати, повітки, хліви – скрізь шукали повстанців. По тому галасу і крику, який наближався до Настиної хати, було зрозуміло: б’ють батьків, коли їхнього сина немає вдома. Вона накинула на плечі стару куфайку, аби не так боляче було, коли її аж за трьох битимуть, та й стала у дворі їх піджидати. Зачинила двері в невеличкий хлів, де стояла корова, накинула защібку та засунула поперед неї невелику тріску, аби до її кабанчика не добралися. «До цього часу в нас і замків не було, а тепер хтозна, як і боронитися, коли кожен буде у твій хлів лізти», – стенула плечима. Не стала ховатися й тоді, коли той галас дістався Петрової хати. «Невже й цього разу обійдуть моє обійстя? – і такі в неї були дивні очі, неначе щойно про щось здогадалася. – Бач, як боїтеся мого Гриця! Знаєте, що він і за чуже помститься, а за своє тим паче, – від такої думки аж на душі полегшало». Після того й ховатися не стала, складала нарубані Акимом і Прокопом дрова та далі вслухалася. Лише коли два вершники, ляскаючи батогами, гнали людей до центру, точнісінько як їхні пастухи череду, сама пішла на вулицю, аби до них приєднатися, бо й через тин ніхто не заглянув. «Отак, Грицю, бояться й матір твою чіпати. І не просто бояться, а великий страх у них перед тобою! – навколо всі тремтять, а в її душі навіть гордість з’явилася. – Ось побачите, окаянні, недовго вам тут панувати».

– Господи, уже вдруге на майдані на мене спрямована зброя, – хрестилася баба Палажка; вона була такою блідою, неначе прощалася з життям. – Тільки минулого разу не така страшна, – боязко поглядала на дула важких німецьких кулеметів, які мали відкрити вогонь без попередження у разі непокори чи самовільної втечі.

– А на мене втретє, – не по собі було й Петрові. – Однак треба й таке пережити, не помирати ж від цих примурків, які під шабаш неначе геть збісилися. Тільки не будуть стріляти, бо під Києвом війська Петлюри вже повстали проти німців і Скоропадського, – як не надіявся, а на зброю поглядав, аби встигнути впасти на землю саме тієї секунди, коли пролунає постріл. – Їхній головнокомандувач уже й наказ про евакуацію видав, а ці тут он що виробляють. Правда, від Києва до нас далеко, – сам поглядав на всі боки, аби не підслухали зрадники. Вважав, що були вони й раніше, нікуди не поділися й зараз, тільки Савонова бояться більше, ніж Семикіна і Сумцова, тож мовчатимуть.

Якраз представник повітової влади читав рішення, згідно з яким за порушення встановленого порядку й масові прояви свавілля на мешканців Цареборисова накладалася контрибуція в розмірі 80 голів великої рогатої худоби, 80 однорічних кабанів, 150 гарб сіна та 200 тисяч карбованців грошима, яку вони повинні зібрати й доставити в Ізюм протягом сорока восьми годин. Щоб сталося саме так, взяли заручників і попередили: якщо не зберуть контрибуцію і не видадуть своїх повстанців, вони будуть розстріляні, а село спалене.

Багатьом стало зле від почутого, а в Насті й попливло все перед очима – її сини Тимофій і Аким стояли попереду всіх.

– Звідки взялися? – вона ледь прошепотіла. – Навіщо сюди повернулися? – від подиву аж брови під хустку сховалися. – Де й коли їх спіймали? – кидалася в здогадах.

– Хочуть отамана нашого виманити, – не по собі було й бабі Палажці.

– Справді: разом з усіма в ліс пішли, і раптом вдома опинилися… – Петро не любив, коли навіть якийсь маленький горішок не виходило розколоти.

– Не інакше, як Григорій відправив, аби ні з матір’ю, ні з сестрою не сталось якоїсь оказії, – баба Палажка такі горішки клацала навіть одним зубом, який лишився в її роті. – Тільки у моїй душі немає паніки, значить, наші савоновці напризволяще нас не кинуть, – зробивши такий висновок, вона тугіше зав’язала хустку й розігнула спину.

І вже по обіді з їхньої слободи на Ізюм потягнулася велика валка – гнали чималу череду великої рогатої худоби, воли тягли десятки гарб із сіном, у бричках несамовито верещали зв’язані кабани, а замикав цю процесію великий гурт заручників, які понуро брели під пильною охороною озброєної варти, котру очолював російський офіцер.

Наступного дня довгі каравани вже йшли з усієї округи, бо ізюмська влада збиралася не лише розрахуватися з німцями за надану допомогу, а ще й заробити. Була впевнена, що, боячись розстрілів та підпалів, селяни мовчки віддадуть навіть останнє. А вони й віддавали, усе частіше поглядаючи в бік Теплінського лісу, бо вірили, що Гришка Савон не буде просто так ховатися в ньому, ось-ось вискочить звідти зі своїм загоном. «Цікаво б побачити, як вони тікатимуть», – уже й таке уявляли.

А тут ще й повідомлення переказували: повстанці, змінивши тактику, готують другий наступ. Тепер захоплюватимуть одне за одним села волості, а наприкінці, оточивши Ізюм, влаштують йому блокаду. «Правильно, не варто йти напролом, нехай самі збігаються до центру, там з ними й розберешся», – схвалювала й Настя Грицеві плани. Інколи навіть не вірилося, що він її син – так він змінився. Але часом і своїх односельців упізнати не могла, які хоч і поряд жили багато років, а все-таки кожен сам по собі був, тепер же – неначе одна сім’я стали, у якій і страх легше побороти. «Лякаються лише перший раз, згодом і до того звикають, – дійшла вона і до такого висновку. – От коли їсти нічого буде, то страшніше всякого страху, – думала й про таке, бо все частіше варили пісний суп. – Нічого, здобудемо перемогу, і все у нас буде, – як би там не було, а надії ніколи не втрачала. – Тільки б не вбивали наших героїв», – дуже шкода було всіх дітей. Відчувала, що тепер і вона за це відповідає, бо мати отамана повинна бути захисницею свого люду. «Батьку! – коли й зараз почує, як інші звертаються до її сина, повірити не може. – Батьку! Батьку!» – пригадує, як кликали його повстанці