Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Нікого й ніколи я не підбивав, гетьмане, хоч і згоджувався в душі із отими звинуваченнями та осудами ваших дій,— ледве втиснувся Сірко в паузу гетьманових шпетів.— І не у вас я виріс та не під вами, а задовго до вас, хоч шляхетного та знатного становиська, як звинувачуєте, і не досяг, бо й не пнувся його досягти. Отож ваш докірливий закид мені — даремний, а злоба ваша — одна навітність невиправдана, і тільки. Мав говорити з вами багато про що, та бачу — марно, то прошу ваших повелінь і наказів, які я, як знаєте, виконую, не шкодуючи ні сили, ні вміння, поки йду в одній упряжі з вами.

— А ти ще надієшся іти не в одній?! — збільшилися у Хмельницького очі і капшуки під ними.

— Про таке досі не мислив,— спаленів Сірко,— але всі ми під Богом ходимо, гетьмане великий! То прошу ваших повелінь, бо не хочу бути нечемним,— дав він зрозуміти господареві і всім присутнім, що його розмова і терпець вичерпалися.

Довга і гнітюча мовчанка тяглася, як щось рокове. Сірко в чеканні переступав з ноги на ногу... Щебетали дзвінко і заливно десь коло гнізда над відкритим вікном, збираючись у вирій, ластівки, бив хрипло години на горі дзвін, розкочуючись лунами по околах, дружно клекали десь молоді лелеки, чулися далекий клеп ковалів і виляски праників на Тясмині...

— ...Поголос буде, що йдемо в Молдову, а підемо на Жванець. Твій полк буде у моєму запасі. Вирушаєш туди без мене взавтра, услід за іншими. Іти мусиш переважно вночі та манівцями, днюючи в байраках і лісах. Зустріч і збір усіх потуг — коло Бара. Наказним у путі та до мого прибуття — пан Богун. При його відсутності — ти! Всі чільники і татари про те попереджені,— оговтавшись по мовчанні, рубав гетьман слова.— Думаю, це буде остання наша битва зі шляхтою і її короною, бо ні у нас, ні у них немає вже сили,— додав згодом.— Будемо намагатися послати в напад першим хана, і бажано б — під Жванцем уже. Ляхи ослаблені геть, і хан згодиться тепер піти в наступ першим, а ми вже докінчимо,— замовк господар і вимушено посміхнувся, ніби й не було ексцесу і він не шпетив щойно Сірка та решти в цій залі.

— Виконую, гетьмане! Але, перш ніж відійти геть, скажу: заплутаєтеся ви між всілякими потрактовками із ханом і з боярами та царем так, що і відступу у вас не буде! Попереджують мене в тому і чільники князя Ромодана, переконаний і сам,— втішився Сірко, що зміг сказати гетьманові головне.— Переконаний, хан іде з нами лише на зраду!..

— Дякую за лицарську відвертість і вболівання! — по роздумі відповів Хмельницький.— Вірю, що з Божою поміччю ми не заплутаємося.

Біля Велеса на піщаному березі Тясмину на Сірка чекав з нетерпінням стурбований і аж поблідлий Тиміш Хмель. Сірко, угледівши його, затурбувався і прискорив кроки.

— Несказанна біда, пане Іване!— ледь не плакав гетьманчук, ідучи Сіркові навстріч.— Напали на Ясси ворохобці, ціла зграя! Отой підступний тестів логофет, Штефан-Георгіцу-Бурдуц Тлустий, з вельможами-джупанами на чолі найманих молдаван, волохів і трансільванців. А Бурдуц при помочі семиградського князя і волоського воєводи-паші уже захопив і замок князя Базиля, і його помістя та фільварки. Місця собі не знаходжу! — шморгнув носом Тиміш Хмель.

— Звідки ти знаєш?! — не йняв віри почутому Сірко.— Я щойно від гетьмана, і він ні словом не обмовився про це.

— Вірного чоловіка прислав Явтусь Халява із Рашкова. Отець Гнат Шульга ось написав мені сповіщення, а в ньому і тобі кланяється. Може, підеш охочекомонцем зі мною в поміч тестеві? Чи вже маєш наказ батька і не ослухаєшся? — спитав молільно.

— А-а-а, маю вже, і дав слово при старшині, що виконаю,— зам'явся Сірко.— А де ж тесть Лупу тепер?

— Ось-ось буде тут. Мчить сюди із кіннотниками. Бідна теща вже жде моєї помочі та врятування в Рашкові. Розанда, як і ніхто ще, про те не відає.

— Оце подія, брате,— сказав заклопотано Сірко і, помовчавши, додав: — Ти зі мною не зустрічався. Іди мерщій до гетьмана і проси негайно війська. Мене не проси, коли сам не запропонує — не піду, дуже обізлився він на мене,— сказав довірливо, шкодуючи Тимоша.— Іди, іди, бо тобі треба потрапити на раду! — торкнувся він молодикового плеча.— Ждатиму тебе на ринковому майдані коло Тясмину. Щасти тобі! Не впадай у розпач! — попрощався Сірко з Хмелем.

«Як же то султан на те дивиться, адже Лупу із Тимошем — то ключ до України в його руках? Чи, може, пронюхав уже про домову з царем, про яку цар і бояри трублять, як ніби уже складену у відповідь на буцім аж молільне прохання гетьмана і всієї генеральної старшини?!. Ні, гетьман не полишить ні Лупу, ні Тимоша в біді, не стільки із-за них, як із-за отого „лівого крила“ свого. А таки-так, не залишить!..» — роздумував Сірко над тим, що скоїлося в Молдові.

Довгенько довелося чекати йому із джурою огорьованого Тимоша Хмеля. Вже і пополуднували в корчемці вдвох, і на рибалок надивилися вдоста. Сірко спіймав себе на тому, ждучи, що хотів би піти із Тимошем на виручку Лупу... Нарешті прилетів клусом і Тиміш, як на пожежу.

— Ледве дозволили мені взяти у Молдову Носача, Батюка, Гулака і свій полк суботівчан та ведмідчан,— випалив він, злітаючи на ходу із коня.— Тесть допомогли мені своїм проханням. Розплакались, як хлоп'я яке. Вони лишилися з вірними ще трьома тисячами молдаван та русинів, котрі там десь, у Сучаві,— додав у заклопоті.— Ото і вся опора!