Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Наприкінці 1940-х — на початку 50-х років члени сталінської керівної верхівки Андрєй Жданов та Лазар Каганович прагнули «до кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України» та «очистити» українську культуру й освітні установи[380]. «Українська проблема» постійно залишалася для радянських та російських лідерів небезпечною заразою; Хрущов заявив на XX з’їзді КПРС у 1956 році, що українці наприкінці Другої світової війни уникнули долі менш численних народів, як-от кримських татар, і не були депортовані «лише тому, що їх надто багато, і нікуди було їх заслати»[381]. Як пише Сергій Плохій, радянські лідери вбачали в українцях найнебезпечніший чинник внутрішньої дестабілізації в СРСР, «найбільш неспокійну та непокірну етнічну меншину»[382]. І дійсно, навіть на останньому відрізку сталінської доби деякі українські читачі дозволяли собі писати протести до газет, критикуючи радянську національну політику й історіографію, що трактували росіян як «старшого брата» та «понижували» українців до «селюків-мужланів». Підпільні націоналістичні організації упродовж 1940 — на початку 1950-х років друкували і розповсюджували листівки та брошури, в яких засуджували національну політику Кремля та російський шовінізм у ставленні до українців[383].

Зображення українців у дусі російського шовінізму не заохочувалося в роки хрущовської «відлиги» та поки радянською Україною керував націонал-комуніст Петро Шелест. Проте 1971 року Шелеста усунули від влади через звинувачення в «національному ухилі», після чого відбувся погром українських інакодумців, культури та освіти — найбільша політико-ідеологічна чистка післясталінської епохи. У 1972–1989 роках, коли республіку очолював Володимир Щербицький, радянська національна політика відзначалася зверхнім ставленням до української мови та культури, що відображало «малоросійський» світогляд української партноменклатури, їхнє ритуальне благоговіння перед «старшим братом». «Таким чином, етнічні українці мусили від імені Москви займатися вигнанням злого духа українського “сепаратистського націоналізму”», і доба Щербицького стала часом масштабних репресій, що тривали до 1987 року[384].

Відвідавши радянську Україну, канадець українського походження Іван Коляска (Джон Коласкі) писав: «Росіяни повсюди демонструють із пихатою зверхністю свою настанову, своє презирство, іноді завуальоване, але часто и неприховане, до української мови, своє відверте відчуття російської переваги»[385]. Якби це сказав український дисидент чи націонал-комуністичний лідер, його чи її звинуватили б у «буржуазному націоналізмі». Іронія полягає в тому, що Коласкі не належав до жодного із угруповань емігрантської ОУН, натомість до того моменту був прорадянським українсько-канадським комуністом.

Починаючи від 1960-х років радянська антинаціоналістична риторика була скерована проти угруповань ОУН в середовищі еміграції, націоналістів у СРСР, демократично орієнтованих дисидентів і націонал-комуністів, гуртом означених як «буржуазні націоналісти», що нагадує сучасне еластичне використання терміну «фашисти». Радянське розуміння «буржуазних націоналістів» було дуже широким і стосувалося окремих осіб і груп активістів у радянській Україні та на Заході, які пропагували демократію та права людини, патріотів і патріоток, які захищали українську мову та культуру, поміркованих, які підтримували ширшу автономію для радянської України в умовах вільної конфедерації радянських республік, націоналістів і націоналісток, які вимагали незалежності України від СРСР.

Культ і міфи «Великої Вітчизняної війни» поширювалися Брєжнєвим починаючи з середини 1960-х років, а за часів Путіна пропаганда зробила їх новою релігією владного режиму. Мілітарний міф має важливе значення для виховання у росіян почуття власної ексклюзивності. Ані для брєжнєвського, ані для путінського режимів він не був можливим без уславлення Сталіна[386]. Сучасному Кремлю, що обрав своєю ідеологічною основою «оксамитовий сталінізм», цей міф дозволяє відвертати увагу від злочинів проти людяності, вчинених Сталіним та його поплічниками[387]. «Оксамитовий сталінізм», замаскований під патріотизм, залишається «старою сумішшю російського православ’я, державного націоналізму та самодержавства»[388]. 9 травня стало найважливішим державним святом в СРСР після 1965 року — тоді ж, коли Брєжнєв зупинив кампанію десталінізацїї, — та у пострадянській Росії.

Радянська ідентичність була заснована саме на пам’яті про «Велику Вітчизняну війну». Інтенсивне відзначення її ювілеїв у 1965–1985 роках запам’яталося майбутнім російським і українським очільникам, серед яких були і Путін, і Янукович. Переможна війна як ідеологема набула видимих обрисів у медалях радянських ветеранів, радянських прапорах і емблемах, зображеннях Сталіна й Червоної армії, сакральних символах Російської православної церкви та свастиках, намальованих на тризубах, уживаних під час військових нападів на уявних українських «фашистів». Радянські ідеологічні мотиви, відроджені в путінській Росії, знайшли вираження у гаслах на кшталт «Бий фашистського звіра!»