Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

де розмістилися радянські установи, в тому числі і КДБ, до Альбрехтсгофа пролягала через західний сектор, але вони обрали неблизький обхідний шлях. До того ж, виїхали двома машинами, посадивши Леоніда на заднє сидіння двохдверної «шкоди», щоб він часом не надумав вискочити на ходу. Якби могли, то, напевне, надягнули б ще й наручники. Було ясно, що вони не виключають можливості того, що Гедвіг устигла попередити американців чи німців і що ті намагатимуться захопити його. Виявилося, що Лисий Карл добре знає вулицю Альбрехтсгоф, проте з обачності вони об'їхали ще цілий квартал. Друга машина зупинилася за рогом, коли вже під'їжджали до будинку Веберів. Леонід побачив, як на мить у вікні з'явилася Гедвіг, щоб подивитися, хто приїхав. Ще не встиг Юрій як слід висісти з машини, як Леонід бігма кинувся до дверей і незграбно обійняв Гедвіг. Якусь хвилину він мовчки розглядав її з голови до п'ят і щось зважував. За ті страшні дні вона змарніла, обличчя поблідло, а очі почервоніли від сліз, проте йому видалося, що стала вона від того привабливішою. Леонід притулив її до себе і почав гладити її волосся. Їм так багато було що сказати одне одному, а поговорити не було як. Якби нікого не було, то вони б так і стояли, але треба було привітати тестя, а Гедвіг подала руку Юрію. Леонід розповів, що ночує в Карлсгорсті і що Гедвіг може поїхати до нього. Вона зрозуміла його з півслова, нічого не сказала і пішла збирати свої речі. Тітка тим часом почала розповідати про смерть його дитини.

— Дитина була немов та зіронька — ясна і світла, і як зіронька згасла — запалення легенів. Рибонька наша ще в морзі і якщо її вчасно видадуть, то панахиду відправлять у суботу, а то, чого доброго, доведеться перенести похорон на наступний тиждень.

Леонід зауважив, що при цих словах Юрій і Лисий Карл переглянулися. Чого б це? — подумав він.

— Де ж Гедвіг поділася? Піду гляну, — сказав він, підводячись з дивана.

На мить видалося, що Юрій вскочить за ним, але, глянувши на занепокоєного Леоніда, враз передумав. Вона лежала на ліжку і плакала, поклавши голову на руки. Дитячого ліжечка вже не було, видно, вже його розібрали. Леонід став біля неї навколішки.

— Дівчинко моя, не плач! Ми знову разом.

Вона обвила його руками і почала цілувати.

— Який жах! — прошепотіла вона.

— Так.

— Не залишай мене більше. Чуєш, ніколи більше!

Леонід промовчав. Правду сказати не наважився: незабаром він її, напевне, змушений буде залишити надовго. Але зараз вони ще разом! І Леонід продовжував її голубити.

— Будь мужньою. Прошу тебе, для мене!

Слова ці вернули її до дійсності.

— Тебе затримали? — прошепотіла вона йому на вухо.

— Офіційно ні, — відказав він. — Усе залишилося по-старому.

Леонід підвівся, відчувши тепер, як щеміли його коліна, і допоміг устати Гедвіг.

— Приведи себе в порядок і поїдемо.

Вона почала протирати обличчя мокрим рушником.

— Я піду вже вниз, а то їм терпець увірветься.

Настрій у всіх був пригноблений. Поява людей із Карлсгорста, той факт, що Леонідові не можна було залишатися тут і що Гедвіг їде з ним, — все це було старому Веберу не до вподоби. Навіть тітонька і молодший брат Петер насторожилися, але щось запитати не наважилися. Коли вже спустилася сходами Гедвіг, тітонька, вагаючись, запитала: «Ви завтра ще приїдете до нас?»

— Ясна річ! — відповів Леонід, не чекаючи на думку Юрія чи Лисого Карла.

Гедвіг усілася разом з Леонідом на задньому сидінні «шкоди» і вже скоро зауважила, що за ними їде ще одна машина. Вона нічого не сказала, лише взяла Леоніда за руку.

У Карлсгорсті їм виділили кімнатку, і нарешті вони були знову разом.

Вона відчула потребу поговорити про дитину, а він, боячись, що це зможе вивести її з душевної рівноваги, декілька разів переводив розмову на іншу тему. Раптом вона зрозуміла, що дитину Леонід ніколи і не знав і що вона для нього означає не те саме, що для неї. І вона, неначе відчуваючи себе зобов'язаною перед дитям, намагається таким чином викликати у нього батьківську любов вже перегодя. Тож вона обмежилася загальними фразами про те, що вона дуже любила їхнього синочка, що був він викапаний Леонід, про те, який був потішний, про першу його усмішку. І вона продовжувала розповідати, хоч слова ці нічого не важили, бо дитина вже померла. Нарешті і він зрозумів, що мусить підтримати розмову про дитину, а не про щось інше, а саме про дитину, яку ніколи не знав.

— Я не знав нашого синочка так, як ти, — сказав він ніжно, доторкнувшись до неї рукою. Він притулився до неї в темряві. — Я напевне полюбив би його, вже тому, що це твоя дитина. Я хотів би бачити її на твоїх руках... — і Леонід на мить запнувся, — і сам хотів би потримати на руках. Незважаючи ні на що, розумієш? Якщо чесно, то я боявся дитини. Ти слухаєш мене? Боявся, що вона ускладнить нам життя, боявся за нас обох...

І прошепотів на вухо: «Боявся, бо відчуваю вину!» Далі слів забракло, все було сказано. Гедвіг міцно його обняла і пригорнулася до нього. Тепер вона була для нього опорою, тепер вона хотіла позбавити його почуття самотності.

— Ти не знаєш, чому він помер, а я навіть не знаю, навіщо він народився! Знаю одне...це була наша дитина. Не тільки твоя, але й моя. І не була, але і є.

Я не розуміюся на житті після смерті, але для нас синочок наш не помер. Я ніколи не знав його, але я ніколи його не забуду. Я щось завинив перед ним... не знаю, як це сказати, але думаю, що без нього я ніколи не спокутую свою вину, розумієш мене? Якщо б для цього така