Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Нічого.

— Нічого воно не може показати. Ну? Ну?

— Позитивний...

— Я тебе вітаю!! — кидається мені на шию куца Оксі, до шиї дістає хіба як пучками пальців.

— Ти здуріла? З чим? — витираю негадані сльози. Збираюся з силами, відстороняю її.— У мене повно роботи.

«Єжи, я вагітна».

Я нічого не вигадала більш адекватного, аніж написати йому дурне повідомлення у sms. Але і це було вінцем усієї можливої сміливості. Від нервів ледь не впадала у вічну нірвану.

«Мої вітання;) Від кого?»

«Від тебе!!»

Він нічого не відповів. Це і на добре, бо я думала, що вб’ю його, що прикінчу, що спотворю, що пошматую, упакую в дірявий презерватив і віддам папуасам! Тому наковталася заспокійливого і заборонила собі думати про що-небудь, окрім презентації.

Дитина для мене — ледь не обвал цілого світу, який так старанно зв’язувала грубими морськими вузлами із пістрявого лахміття. Мати дитину — це означає, що час дорослішати самій. Адже у дітей не буває дітей.

О шостій примчали офіціанти з ресторану, привезли із собою тонну слиногінних канапок і взялися за сервірування розкладних столів.

А я ходила серед них усіх, майже нічого не усвідомлюючи і ледь не дуріючи від переляку і відчаю. Я так чекала, так мріяла взяти активну участь у цьому пафосному голодупому маскараді, але зараз мені воно все стало кісткою у горлі. Я була одночасно і там, і ніде, молочний кисіль заступив свідомість.

Близько сьомої почали з’їжджатися гості. Першими пригнали журналісти; із запізненням, достойним Президента, прикотилося

кілька сумнівних селебрітіз, але ми і таким були раді і дуже це демонстрували.

Ніхто не міг проникнути до Продюсерського центру просто так. Ніхто. На дверях стояв грізний сек’юріті (Ок-тябрьов погодився підхалтурити).

Спершу запрошеним потрібно було навідатися до крамнички секонд-генд і обрати собі бомж-вбрання. Були такі, що відмовлялися, на них доводилося насилати Антона, і той вже етично і дипломатично переконував перевдягтися, інакше ніяк. Дві зірки-блондинки навіть поцапалися через якесь там боа. А дядько-фотограф поцупив майку, затицькавши її у кофр з-під камери.

Потім усі скеровувалися до нашої імпровізованої зали для презентацій, де їх сердечно вітав Герасимович і потискав усім руки, активно трясучи співбесідника. Сьогодні в нього була урочиста ромашечка.

— Молодчинка! — турнув він мені лапою по спині.

Я вдала, що усміхнулася. Приємно.

Гостей набилося чимало, вони припали до столів зі смаколиками. Я цмулила ананасовий сік, морально підтримувала Солю, поправляла пасма її розкішного золотавого волосся, обіцяла колись написати її портрет. Все бездумно, на автоматі.

Потім спалахнула «сцена», зроблена під ешафот, на який зійшов супершайзер, штовхнув промову. Услід вика-раскались усі наші артисти, низько вклонилися, стали обіруч, і тоді з’явилася у світлі софітів і блиску очей Соломія.

Аплодисменти набирають обертів, як звук кулі, що котиться по доріжці у кегельбані.

Мить — у мені щось розривається і я глухну. В очах темніє. Я — та єдина кегля, яку мало підкосити.

Ледь не падаю. Хтось чужий підхоплює. Навіть не можу йому подякувати.

Ці всі розфарбовані пики зі штучними усмішками здивовано і зверхньо зирять, але, здається, мене не бачать.

І увесь бал жлобства і вдаваних богемності-жебратцва, напускного нидіння і вбозтва перетворився на театр тіней. Навіть відчула легкий трупний запах.

Десятки кривих ротів прочинялися і стулялися, як механічні, чавкали і облизувалися, відгризали щось відразливе на вигляд. Блискучі засмальцьовані губи, як рожеві слимаки чмокали і промовляли одне до одного.

А їхніми тілами бігало шмаття, не затримуючись на місці, речі непомітно, наче живі істоти мандрували від власника до власника. Перетворюючи із кожним кліпанням залу на середньовічну кунцкамеру, химерний бестіарій.

Мені забракло повітря. Забракло чистої свідомості й світлого духу. У роті було так бридко, наче з’їла тюбик дешевої помади, не запиваючи.

І я тікала звідти прожогом з дикими очима, вагітна сін-дерела, чия майже лиса голова була посипана попелом.

Ніхто мене не бачив, ніхто не зупиняв. Я ні з ким не прощалася. І не знала, чи колись сюди повернуся. Чи взагалі колись я буду собою.

Єдине бажання — зникнути. Назовсім! Забутися! Щезнути! Розтанути на весняному сонці, у світлі глухих ліхтарів, як снігова баба. Подохнути...

Я зовсім нічого-нічого не розуміла. Не здатна була розуміти. У мені все розкисло. Невиплакані сльози вдарили

у мозок, той засолився і поплив. Скніла голова. Виривалося назовні серце, як виривається пташеня зі шкаралупи.

Господи! Що я маю робити із цим дитям?! Заборонити йому жити?! Не випустити? Не дати дихати?!

Чи допустити у цей світ, де на нього чекає горе-мату-ся, холод, біль, самотність, брак грошей, невизначеність, сірість вулиць, натовпи, тумани, райдуги на схилах гір, чорничні зарості, смак крапель дощу, радість свіжого бризу, затишне колихання води, тріпотливий стукіт поїздів, щем від кохання, божевілля єдності...