Читати книгу - "Місто карликів"

Не відмовлявся цього разу від шматка сала, не копилив носа, не коверзував — скінчилося дитинство, скінчилося дитяче — не їм, не хочу, не буду.

Дорогою до Кам’янця чомусь не питав себе — а навіщо я туди їду? Знав, із Прикарпатська треба тікати, якщо взяли батька — прийдуть невдовзі й за сином. Гнали ще й студентська логіка та дисципліна — іспити, сесія. Іспити саме починалися, червень. В гуртожитку зустрів запитальні погляди — де був, чому пропустив заняття. Водночас запитував сам — а де Степан Стадник? І ніхто не відповів. Лише вночі, тихо під подушкою Влодко Чубатий повідомив — забрали Стефка.

Наступного дня взяли з Влодком зошити-конспекти, одного старого підручника на двох — і за такий дякували, бо інших не було, і подалися на гору, до мальовничих руїн замку королеви Бони — вчитися, готуватися до іспитів. Отам і розповів Роман Влодкові про все, що трапилося з ним на Щастигорі, про Ореста, про своє поранення, як переховувався у пані Аріадни. Володимир зрозумів, йому не довелося пояснювати, чому відмовився сидіти, мов щур у норі, в безпечній оселі пані Аріадни.

— Орест — справжній герой! Пострілялися, не далися живими в руки ворогові! А я буду ховатися? Доки? Сам бачиш, Влодзю, яка їх сила-силенна, отих червоних, але ж і нас багато! Мусимо боротися, мусимо змагати! Як заповідає «Декалог»? «Помсти великих лицарів!» Орест був лицарем України, я… ми мусимо мститися за нього, щоб справа героїв не занепала!

— А твій батько? — обережно спитав Володимир, щоб не повертати зайвий раз ножа в рані.

— Мій батько допомагав повстанцям, лікував, оперував. Він лікар, це — його обов’язок, він не може робити різниці між людьми через їхні політичні переконання! Вони мусять його відпустити! — палко переконував друга чи самого себе Роман.

— Мусять! Мусять… Вони багато чого мусять, але ж нічого не роблять. А як нога, болить? — якась ніби заздрість почулася у голосі — адже друг побував у бою, пролив кров за волю України.

— Та вже не дуже.

Роман десь у глибині душі пишався бойовою раною. Не кожен хлопець його віку мав на тілі слід від совіцької кулі! Усвідомлював ще й інше — те, що він накульгує, навіть нехай зовсім трохи, може бачити кожен. І легко запитати. Легко отримати пояснення. Легко не повірити, що вивихнув ногу просто здираючись крутою вулицею рідного Прикарпатська. І перший-ліпший лікар легко виявить слід від свіжого кульового поранення.

Яким дивом Романові вдалося скласти іспити й закінчити другий курс, він сам дивувався. Здавалося, ніби деякі викладачі передчували його долю, або знали щось, або хотіли допомогти синові заарештованого колеги. Згадував, як найсуворіша викладачка анатомії, яка прискіпувалася до кожного слова упродовж навчального року, на іспиті ледь сама не підказувала студентові, який невідь-де вештався цілий місяць перед самою сесією, та й усіх своїх знань продемонструвати так і не зміг. Іншим разом вона б його вишпетила на всі заставки, а тут… Як допоміг йому потім, у зоні, цей папірець — довідка про те, що він закінчив два курси фельдшерсько-акушерської школи. Папірець практично врятував йому життя.

За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув:

— Пакуєш сухарі? Правильно, знадобляться! Знав, що прийдемо за тобою? Ну, ходімо!

Повезли на Лубенську рогатку, до тюрми.

У перші хвилини ще жила надія — ці веселі хлопці, мабуть, помилилися. От зараз він назве своє прізвище, і отой похмурий чоловік у кутку за столом закричить: «Кого ви привезли, мать вашу? Він нам зовсім не потрібен! Женіть його геть! Тут у нас тюрма, серйозний заклад для ворогів народу, серйозних злочинців, а ви привезли хлопчиська!» Він не просив би навіть, щоб відвезли назад машиною він побіг би сам, та ще й подякував. Справді, хто він є отут, серед цих високих, товстих, навмисно для серйозних, справжніх, поважних злочинців мурованих стін? Дріб’язок, мотлох, хлопчисько, який намагається вдавати дорослого!

Та чоловік за столом зазирнув до якогось паперу:

— О, та це ж сам Смереканич! З Прикарпатська?

Роман знав про масові арешти, чув, що затримали то одного, то іншого, але ніяк не міг усвідомити, що це трапилося з ним. З ним, маминим і татковим Романом, Ромасиком, Ромчиком. Що це його чужі, брутальні руки штурхають у плечі, змушують роздягнутися, чинять з ним таке нелюдсько-сороміцьке, що й розповісти мамі не можна. І нікому не можна. Ніхто на світі, ніхто, а особливо Орися, не повинен знати, що розпочалося з ним тут, одразу за порогом.

Знайомий, рідний за роки навчання Кам’янець раптом зник. Його вимкнуло, наче світло у кімнаті без вікон. Почалося щось дивне, грубе, не наше. Наче інший світ, населений іншими людьми, людьми чужими, вульгарними, негарними, людьми, що мордували подібних собі і не любили самі себе за те, що мусили щодня чинити з іншими.

Чужі, огидні пальці нишпорили у волоссі, згинали його, розгинали, розпинали тіло й душу, порпалися в білизні, порпалися всюди, зазирали в місця, куди ніхто досі не заглядав. Грубо, боляче, навмисно грубо й боляче. Це не могли бути українці, не могли бути росіяни, ані білоруси, ані поляки, ані жодні інші люди з нашої планети. Хіба інші, невідомої нам породи потвори могли отак поза межами сорому, поза вихованням, поза самою суттю людськості знущатися над беззахисними, голими, переляканими на смерть істотами в момент переходу від нормального цивільного життя до нежиття,