Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Зеземанн скочив з крісла і почав міряти кімнату великими кроками. Він завжди так робив, коли розмірковував над якоюсь серйозною справою. Нараз зупинився перед другом і легенького поплескав його по плечу.

— Лікарю, мені ось що спало на думку. Не можу тебе таким бачити, серце крається. Куди подівся той веселун, якого я знав раніше? Думаю, тобі треба змінити обстановку, і подорож явно не завадить! Відвідай замість нас ту швейцарську дитину, я маю на увазі Гайді. Піднімися в гори, на полонину, де вона живе… Гаразд?

Пропозиція застала Кляссена зненацька, він намірився відмовитися, але Зеземанн не залишив йому жодного шансу. Схвильований та захоплений своєю новою ідеєю він, схопивши лікаря попід руку, потяг його до кімнати доньки. Клара завжди раділа, коли її відвідував добрий пан лікар. Приходячи до дівчинки, Кляссен завжди піднімав їй настрій приязним ставленням та кожного разу новою веселою історією. Чому сьогодні він не такий, як завжди, дівчинка добре знала. Вона дуже хотіла допомогти йому перестати сумувати. Як тільки Клара побачила пана лікаря, відразу простягнула руку для привітання, і Кляссен всівся біля неї. Зеземанн підсунув своє крісло поближче, взяв доньку за руку та почав говорити про подорож до Швейцарії: як він радів, чекаючи на неї. Про основне, що вони туди не поїдуть, згадав мимохідь та похапцем. Боявся сліз розчарування. Зате захоплено виклав свою ідею. Звернув увагу Клари на те, що подорож благодійно вплинула б на душевний стан їх доброго друга.

Пан Зеземанн не помилився щодо сліз. Як не старалася Клара пересилити себе, бо знала, що татко не любить, коли вона плаче — даремно: її сині очі затуманилися. Нічого дивного, що малій дуже хотілося плакати. Важко, коли все отак закінчується, а ти проводиш самотньо годину за годиною ціле літо і єдина радість — очікування на зустріч із єдиною подругою, на зустріч із Гайді. Проте просити татка змінити думку чи торгуватися Клара не стала. Ну по-перше — так вона ніколи не поводилась, а по-друге — чудово розуміла, це робиться задля її здоров’я. Отож мала затамувала плач, взяла суку свого доброго друга і, погладжуючи її, почала просити:

— Будь ласка, пане лікарю, відвідайте Гайді, а коли повернетесь розкажете мені, як там у горах, що вона та її дідусь роблять, розповісте про Петруся-козопаса і його кізок. Я стільки про них чула! Візьмете подарунки, я хочу їй та бабусі стільки всього подарувати. Будь ласка, пане Кляссен, поїдьте у Швейцарію до Гайді. Поки Вас не буде, я вип’ю стільки риб’ячого жиру, скільки скажете.

Невідомо, що стало вирішальним для згоди лікаря. Цілком можливо, що остання Кларина обіцянка. Він посміхнувся і сказав:

— Ну якщо так, то я, Кларусю, просто змушений вирушати, і тоді ти станеш кругленькою і товстенькою, саме такою, якою ми з татком тебе хочемо бачити. А коли мені сідати в потяг, ти вже визначилася?

— Найкраще, пане лікарю, вже завтра зранку і поїхати, — відповіла Клара.

— А вона, між іншим, має слушність, — втрутився в розмову Зеземанн, — он як гарно сонечко світить, небо синє-синє, жодної хмаринки, то чого час марнувати? Як не використати такі погожі дні та не помилуватися природою в горах?

Кляссен не втримався, щоб не всміхнутися:

— Як так і далі піде, то ти почнеш мені закидати, чого я ще тут. Отож випереджаю події і кланяюся. Бувайте!

Проте дівчинка затримала його. Він не міг піти, не почувши всього, що вона хотіла передати Гайді, на що мав звернути особливу увагу, щоб потім детально описати Кларі. Посилку для Гайді пан лікар поки що не міг взяти з собою, її відішлють дещо пізніше, бо спакувати її мала панна Роттенмаєр, а її на цей час не було, пішла прогулюватися містом і гуляла там, зазвичай, досить довго.

Пан лікар дав обіцянку про все докладно повідомляти. Вирушити, якщо не з самого ранку, то протягом цього ж дня. А коли повернеться, скрупульозно описати все побачене й пережите.

Існують слуги, наділені дивовижним даром: передбачати події, які відбудуться в домі господаря, ще задовго до того, як він віддасть певне розпорядження. Себастян і Тінетта були наділені цим даром повною мірою. Поки лікар у супроводі лакея спускався сходами, покоївка зайшла в кімнатку Клари, бо та подзвонила за нею.

— Тінетто, заберіть, будь ласка, он цю коробку зі свіжоспеченими пиріжками до кави, — дівчинка показала на картонку. Покоївка, недбало балансуючи нею на долоні, вийшла з кімнати. Зачинивши за собою двері, насмішкувато промимрила: «Ага, і то треба було старатися».

Тим часом лакей відчинив перед лікарем двері і, поклонившись на прощання, попросив:

— Чи не були б пан лікар таким ласкавим передати маленькій мадемуазель привіт від Себастяна.

— А, Себастяне, — здивувався, привітно посміхаючись, той, — і вам уже відомо, що я їду в Швейцарію?

Лакей чогось закашлявся.

— Ну… кахи-кахи, гм, я і сам не знаю, як воно так вийшло, ага, нагадав собі: я проходив їдальнею і, чисто випадково, почув, як хтось із панів назвав ім’я маленької мадемуазель, отож собі розмірковував то одне, то друге і якось дійсно вгадав. Чи що?

— Та добре, добре, — всміхнувся лікар, — чим більше розмірковуєш, тим більше пізнаєш. До побачення, Себастяне, вітання я обов'язково передам.

Він збирався вже вийти через відчинені двері на вулицю, але натрапив на перешкоду. Надворі було дуже вітряно, тому панна Роттенмаєр відмовилася від подальшої прогулянки містом і саме збиралася зайти. Рвучкий вітер надимав широку хустку, в яку управителька закуталася, як надимає вітрило морський бриз на королівському фрегаті. Лікар швиденько відійшов вбік, звільнивши прохід для дами, але та особливо шанувала його, отож із ввічливості