Читати книгу - "Вершник без голови"

— Ну, коли так… — замислено мовив мексиканець. — Коли так, то дон Морісіо може вмерти. Команчі можуть убити його. Ха-ха-ха!

— Ви певні?

— Я був би ще більше певен, якби за його скальп дали не п'ятсот, а тисячу доларів.

— Він вартий цих грошей.

— Яких?

— Тисячі доларів.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

— Тоді команчі таки знімуть з нього скальп, сеньйоре капітане. Повертайтесь до Каса-дель-Корво і спіть спокійно: при першій же нагоді ваш ворог залишиться без чуприни. Ви мене розумієте?

— Розумію.

— І готуйте вашу тисячу.

— Вона на вас чекає.

— Carrambo! їй не доведеться довго чекати. Adios! Adios![51]

— Santissima Virgen! — вигукнув той нечестивий горлоріз, коли його гість пошкандибав геть з очей. — Оце-то поталанило! Хапнути тисячу доларів за те, щоб прибрати молодчика, якого я й сам хотів порішити, задурно!.. Команчі на стежці війни! Carrambo, невже це правда? Коли так, треба знайти своє індіанське вбрання. Ось уже три роки після того клятого замирення воно лежить без діла. Viva la guerra de los Indios![52]І дай Боже успіху моїй виставі у прерії!

Розділ XXX

ЛИСТУВАННЯ СТРІЛАМИ

Луїза Пойндекстер дуже полюбляла ті розваги, що їх повелося вважати чоловічими. Не проминула вона й стрільби з лука. Лук і стріли були в її руках наче іграшки, з якими вона робила все, що хотіла.

Навчилася вона того мистецтва в індіанців юма. Останні представники цього могутнього колись племені ще й тепер трапляються на пониззі Міссісіпі, поблизу Пойнт-Купе та затоки Атчафалайя.

Уже давно Луїза не брала до рук свого лука, навіть не розпакувала після того, як разом з іншими речами його привезли в одному з фургонів до Каса-дель-Корво. Відколи приїхала туди, вона все не могла вибрати хвилини, щоб повправлятися з цією зброєю Діани,[53] і її чудовий лук із дерева маклюри та сагайдак з опереними стрілами так і лежали занедбані в коморі.

Та ось настав день, коли дівчина витягла їх на світ і вшанувала своєю увагою. Це сталося невдовзі після тієї розмови за сніданком, коли батько заборонив їй виїжджати верхи самій. Луїза без жодного слова скорилася, і навіть більше — не тільки перестала їздити сама, а й відмовлялася виїжджати в чийомусь товаристві.

Плямиста лошиця знуджено стояла в стійлі або несамовито гасала по коралю, дивуючись, чому на її спині більш не буває сідла — отого дивного предмета, котрий, як ніщо інше, нагадував їй про неволю.

Та Луїза не забувала про свою Луну і хоч більше не їздила верхи, проте щодня, мало не щогодини, згадувала про неї і дбала, щоб її добре доглядали. Плямисту годували добірним зерном із засіків Каса-дель-Корво, найсоковитішою травою прерії, а пила вона холодну прозору воду з Леони. Плутон залюбки чепурив лошицю, без кінця чистив її скреблом та щітками, і шерсть на ній лисніла не гірше, ніж його власна чорна шкіра.

Решту часу міс Пойндекстер ділила між обов'язками господині дому і стрільбою з лука. Здавалося, лук і стріли замінили їй прогулянки верхи — улюблену розвагу, якої вона була тепер позбавлена.

Місцем для своїх стрілецьких вправ вона обрала сад з прилеглими гайками, що його з трьох боків огинала річка, а з четвертої замикала задня стіна гасієнди.

Той мальовничий сад був закладений у давноминулі дні, про що свідчили й екзотичні старі дерева, й потьмянілі від часу статуї різця іспанських скульпторів, які нагадували про минувшину не тільки своїм виглядом, а й тим, кого зображували. Там можна було побачити увічнені в камені постаті великого Конде, Кампеадора, першовідкривача американського континенту Колумба, двох видатних конкістадорів Кортеса і Пісарро, уславленої своєю красою і відданістю індіанки Малінче.[54]

Та не серед цих кам'яних постатей вправлялась у стрільбі Луїза Пойндекстер, хоча її не раз можна було побачити перед статуєю Малінче. Вдивляючись у подобу індіанської дівчини, молода креолка не осуджувала своєї червоношкірої посестри, яка не встояла перед чужоземним завойовником. У глибині душі вона відчувала, що не їй кидати камінці в ту статую: адже й вона віддала своє серце чоловікові, чиє ім'я було куди менш відоме за Кортесове, хоч він, на її думку, й заслуговував слави.

Тепер Луїза щодня виходила з дому з луком та стрілами, але не спинялася перед тими статуями. Вона простувала далі, під високі дерева, що півколом обступали сад на березі понад закрутом річки. То були здебільшого місцеві дерева — тополі, шовковиці, пекани, — що їх садівник, закладаючи сад, великодушно залишив рости там, де їх, може, не одне століття тому посадила сама природа.

Молода креолка любила сидіти під зеленим склепінням тих лісових красенів або ж прогулюватись берегом прозорої річки, що сонно текла собі поряд. Там дівчина могла бути наодинці сама з собою. Хоч який був суворий батько, але заборонити їй таку невинну втіху він не мав причин. Коли у відкритій прерії на дівчину справді могла чигати якась небезпека, то тут| у саду, за широкою і глибокою річкою та надійними мурами гасієнди, що їх годі було подолати без допомоги високої драбини, боятися чогось просто не випадало. Отож плантатор не тільки не заперечував проти тих самотніх прогулянок дочки, а навпаки, радів, що вона взяла їх собі за звичай, і підозра, яка виникла була в нього — та й не марно — помалу почала розвіюватись.

Зрештою, його могли й увести в оману. Лихі язики завжди раді дошкулити людині, тож чи не став він однією з їхніх жертв? Може, та зустріч дочки з мустангером, про яку йому розповіли, була й незумисною? Могли ж вони зовсім випадково зустрітися на дорозі під тими акаціями. А проїхати далі, не озвавшись ані словом до людини, що двічі врятувала її від страшної небезпеки, було б з боку Луїзи просто нечемно. Цілком імовірно, що нічого більше за всім тим і не стоїть — тільки звичайнісінька вдячність.

На користь Луїзи свідчило й те, що вона слухняно відмовилася від своїх прогулянок верхи. Звичайно вона так легко не поступалася. Отже, ця заборона не дуже зачепила її, і виходило знову ж таки, що сумніватись у її чистоті й невинності не було ніяких підстав.

Отак міркував люблячий батько, що міг тільки гадати, бо не мав змоги зазирнути в душу своєї дитини. Якби вони жили в іншій країні чи належали до іншої верстви суспільства, він міг би просто запитати її і зажадати прямої відповіді. Але цей спосіб аж ніяк не прийнятий на Міссісіпі, де