Читати книгу - "Вершник без голови"

— На п'ять миль! — вигукнув з іронічною посмішкою відставний капітан. — Та це те саме, що й на всі п'ятдесят, кузино Лу! Тут не менше шансів зіткнутися з червоношкірими за сто кроків від дому, ніж за сто миль. Коли вони стають на стежку війни, їх можна чекати будь-де й будь-коли, Я вважаю, що дядечко Вудлі має рацію: ти чиниш дуже нерозумно, їздячи отак сама.

— О, ти так вважаєш? — гостро мовила дівчина, кинувши зневажливий погляд на двоюрідного брата. — А дозволь тебе спитати, сер, чим мені допоможе твоє товариство, коли я й справді зустрінуся з команчами, хоч я певна, що така небезпека мені анітрохи не загрожує? Ну й гарна ж буде картина — ми з тобою серед войовничої ватаги розмальованих дикунів! Ха-ха! В небезпеці опинишся ти, а не я, бо я поскачу собі геть, покинувши тебе рятуватись як знаєш. Де ж пак,

— велика мені небезпека — за п'ять миль від дому! Нехай знайдеться в Техасі такий вершник, хоч би й дикун, що на відстані п'яти миль наздожене мене на моїй Луні. Та й тобі куди братися, містере Касе!

— Замовкни, дочко! — звелів старий Пойндекстер. — Я не бажаю чути таких безглуздих балачок. А ти не звертай на неї уваги, небоже. Навіть коли б і не індіанці, то в цих краях чимало всякого іншого наброду, не менш небезпечного. Одне слово, я забороняю тобі їздити хтозна-куди, як ти це робила останнім часом.

— Хай буде по-твоєму, тату, — сказала Луїза, підводячись від столу й рушаючи до дверей. — Я, звісно, послухаюсь тебе, хоч сидіння без руху напевне зашкодить моєму здоров'ю… Іди, Плутоне! — додала вона, звертаючись до негра, що досі стояв на порозі й усміхався. — Відведи Луну в кораль, на пасовище, куди завгодно. Коли хоче, хай собі вертається в свою рідну прерію — мені вона більше не потрібна.- 3 цими словами Луїза швидко вийшла з їдальні, полишивши чоловіків за столом думати над тим, що вона сказала.

Але то були не останні її слова. Ідучи коридором до своєї кімнати, вона, сама того не помічаючи, вимовила пошепки кілька запитань, відповісти на які можна було тільки здогадами.

— Про що тато міг дізнатися? Чи це тільки підозри? Хто міг йому щось сказати? Чи знає він про нашу зустріч?

Розділ XXIX

КОЙОТ УДОМА

Колхаун устав з-за столу майже так само раптово, як і Луїза, але, залишивши їдальню, він не пішов до своєї кімнати, а подався з дому.

Його рани ще не зовсім загоїлись і боліли, проте він досить одужав, щоб ходити по саду, до стайні чи коралю — одне слово, коло будинку.

Та цього разу він вирушив у дальшу прогулянку. Чи то збуджений розмовою за сніданком, чи, може, занепокоєний майоровим листом, він, здавалося, на час забув про біль та кволість і, спираючись на костур, хоробро пошкандибав понад річкою в напрямі форту Індж.

Вийшовши на пустирище, що лежало на півдорозі між гасієндою й фортом і, як видно, не мало певного власника, він невдовзі добувся туди, куди хотів. Серед заростей акації, затіненої вищими деревами, в самісінькій гущавині стояла груба хатина, сплетена з гілляччя і обмазана глиною, — так зване хакале. То була оселя мустангера-мексиканця Мігеля Діаса — лігво, що цілком пасувало його господареві, жорстокому недолюдкові, який недарма дістав промовисте прізвисько Койот, або ж Вовк Прерії.

Того вовка далеко не завжди можна було застати в його лігві — він лише інколи там ночував та ще вряди-годи, продавши гурт зловлених мустангів, дозволяв собі якийсь час нічого не робити й пожити поблизу селища, куди його вабили ниці втіхи, які там можна було знайти.

Колхаунові пощастило застати господаря вдома, але не пощастило побачити його тверезим. Щоправда, той був не такий уже й п'яний, бо встиг проспатися й трохи прочуматись від звичного для себе стану.

— А, сеньйоре! — побачивши на порозі гостя, вигукнув він. — Чсірт забирай! От кого не чекав! Sientese! Сідайте! Беріть стільця. Осьде він, стілець! Ха-ха-ха!

Сміх стосувався предмета, названого стільцем. То був череп мустанга, що правив за стілець. У хатині був ще один такий самий «стілець», грубий стіл, сяк-так збитий з обаполків юки, та вкрита кінською шкурою купа тростини замість ліжка, на якій напівлежав господар, — і більш нічого. Отакий вигляд мала оселя Мігеля Діаса.

Колхаун, стомившись після важкої прохідки, прийняв запрошення і сів на кінський череп. Він не гаяв часу й одразу ж заговорив про діло.

— Сеньйоре Діасе, — почав він, — я прийшов до вас, щоб…

— Сеньйоре американо! — вигукнув ще хмільний ловець коней, уриваючи його пояснення. — Навіщо зайві слова? Carrambo![47] Ніби я й так не знаю, чого ви прийшли. Ви хочете, щоб я прибрав того бісового ірландця!

— Атож!

— Атож. А я пообіцяв вам зробити це за п'ятсот песо[48] — як настане час і випаде зручна нагода. І зроблю. Мігель Діас не ламає свого слова. Але час ще не настав, сеньйоре капітане, і нагоди не випало. Вбити людину чисто — це вам неабищо. Навіть у преріях є небезпека, що діло розкопають. А як розкопають…

Ха! Що мене тоді чекає? Не забувайте, сеньйоре капітане, що я мексиканець. Коли б я був вашого роду, то простісінько порішив би дона Морісіо і вийшов сухим з води. Скинув би все на сварку, та й годі. Maldito![49] А з нами, мексиканцями, розмова інша. Досить угородити в когось мачете й випустити з нього кров — і ти уже вбивця, і ви ж таки, американці, у вашому дурному суді з дванадцятьма чесними присяжними, пошлете бідолашного чоловіка на шибеницю. Carrambo! Важити отак своїм життям я не збираюся. Я ненавиджу того ірландця не менше за вас, але не стану сам устромляти голову в зашморг. Треба перечекати, доки настане час і випаде нагода. Еге ж, чорт забирай, час і нагода!

— Час настав, і нагода випала! — збуджено вигукнув наймач, нахиляючись до найманого вбивці. — Ви казали, що могли б легко зробити це, якби почалися заворушення серед індіанців?

— Певно, що казав. Якби було так…

— То ви ще не чули новин?

— Яких новин?

— Команчі стали на стежку війни.

— Carrambo! — вигукнув Койот, підхопившись зі свого тростинового ложа, наче справжній вовк, що зачув здобич.- Santissima Virgen![50] Ви правду кажете, сеньйоре капітане?

— Чистісіньку правду. Ця звістка щойно дійшла до форту. Відомості надійні