Читати книгу - "Андріївський узвіз"

Що минеться?

Тимчасова імпотенція.

Імпотенція?

Тимчасова. А як ти хотів? Це — нормальний хід.

Що ж мені…

Пий пиво зі сметаною.

Студент помічає на підлозі порожню пляшку "жигулівського" з бульбашками піни на стінках.

А де ж, питає він, твоя сметана?

Я перерив весь холодильник, каже одногрупник. Сметани — йок.

А в тебе, питає його студент, як пройшло?

У мене штиль після шторму. Закуняла. Бо я її — "от" і "до". Двічі. Не виймаючи. Одстрілявся — і знову в бій. Чувіха не повірила. Звідки ти, питає, такий узявся? Малиш, кажу, спи. В мене цього добра — на всю ніч.

Студент, нічого не пояснюючи, іде на балкон, перелазить там через перила і звішує ноги. В його руки врізаються металеві задирки перил. Як довго він витримає таке? Який це поверх? Здається, шостий. Ні, сьомий. Які шанси, що кінець буде швидкий? Яке це має значення? Для імпотента з балалайкою згодиться будь-який, навіть у вигляді плями на асфальті.

А де ж твій друг? Тут? Ні?

Власниця квартири перехиляється через балкон так, що її волосся торкається студентових ніздрей. Він чхає, але не зривається, бо за мить до того встигає намацяти ногами виступ у бетоні.

Бувай здоровий, каже господарка і повертається в хату. Ну що за мужик пішов, каже вона йому вже з кімнати. Я лежу, мов електростанція, обігріваю його, надихаю… I що я за це маю? Відпонтувався і злиняв!

Студент підтягується на руках, закидає ногу і тут на нього падає велосипед. Студент чіпляє велосипед на відведений для цього гак і рахує поверхи. Сім! Але замість радості порятунку з нічної вогкості на нього наповзає щось важке й безтільне. Щось таке, що не має форми, не описується влучним словом, і навіть не ловиться в сіті думок.

Студент, прогинаючись, тижнями тягає на собі цю потвору і мріє про той час, коли вона хоч на мить позіхне і попустить удавку. Він став би тоді на коліна й обпер би тягар об щось тверде. А тоді випростався би з-під нього, заповз за ріг і дав би драла. Але вже кінчається травень, а тягар ще жодного разу не позіхнув.

Аж от якось у суботу, в перерві між другою й третьою парами, студент крокує на вихід і бачить — назустріч йому іде дівчина. Видно, що поспішає. Пройшла проз нього, дійшла до кінця коридору, завернула ліворуч. Студент розвертається, цибає за нею, доходить до дверей аудиторії, в яку вона заскочила, зазирає всередину. Там як раз починається лекція. Він стоїть під дверима — хвилину, другу, бозна яку — і боїться поворухнутися. Що відбувається? Щось дуже і дуже дивне. Він обережно, так, щоб ніде нічого не зацепити, розпрямляє спину, здіймає руки і випростується. Так! Тягар зник! Його немає. Студент підстрибує. Тіло слухняно здіймається в повітря. Як таке може бути? Від згадки про дівчину усередині прокидається щось схоже вулкан, і звідти в кров линуть радість, і млість, і бентега, і хвилі чистої енергії. На цьому паливі студент за півпари обходить деканати кількох факультетів, вивчає суботній розклад занять і знаходить групу і курс, на якому вчиться дівчина. Потім він біжить до свого товариша, який чекає на нього у парку під університетом, і каже, що в нього змінилися плани. Він не зможе піти з ним на день народження. Натомість він просить, щоб товариш позичив йому на сьогодні свої джинси.

Для чого, питає товариш, тобі мої джинси?

Потім поясню. Будь другом!

Вони заходять у громадський туалет і міняються штанами.

Ну, питає товариш, як?

Нормальок, каже студент, хоча джинси і врізаються йому в зад.

Він усе своє свідоме життя мріяв про джинси, бо це — не просто основа гардеробу. Якби хтось його запитав, ким він хоче бути, він сказав би, що хоче бути в джинсах. А все інше, що треба для життя, додалося б. В дев’ятому класі мати пошила йому із брезента штани подібного фасону, до яких він набив у відповідних місцях клепки. Але однокласники виявили, що це "самопал", і він тепер носить їх лише вдома. Мати також йому пошила сорочку з квітчастого ситчика, з коміром, на ґудзиках з чотирма дірочками, точно такими, як на фотографії групи "Джеферсон Аероплан", тобто "Аероплан Джеферсона". І светер вона йому сплела такий самий, як в гітариста з іншої групи, і куртку з вельвета пошила, з погонами, але все це навіть разом взяте не могло компенсувати відсутність джинсів. Він два курси поспіль був круглим відмінником і збирав гроші на джинси, але торік, повагавшися, купив магнітофон.

За п’ять хвилин до кінця лекції він вибирає стратегічну позицію напроти аудиторії і ховається за газетою. А що, як він не впізнає її? Скільки він її бачив? Секунд десять, поки вона бігла назустріч йому, і тоді стільки ж секунд зі спини. А що, як вона посиділа півпари й пішла?

Але ось вона виходить. Студент іде слідом, за два кроки від неї. Дівчина перетинає вулицю, чекає на свій тролейбус, заходить і сідає на місце біля вікна. Якийсь жирний дядечко тягнеться талончиком до компостера і несамохіть її штовхає. Студент розпихує всіх і стає біля дівчини. Кілька зупинок він в повному ступорі шукає фразу, з якою б звернутися до неї. Бо вдала перша фраза — це