Читати книгу - "Смак свіжої малини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я сказала.
— Ти, мабуть, права, — визнав він урешті і витягнув лапу на знак перемир'я. — Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.
— Я знаю.
— Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким складним, як тобі здається.
— Я теж це підозрюю, — зітхнула я.
— Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над характером.
— Попрацюю, — обіцяла я.
— І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.
— За старим знайомством, — подала я йому руку.
То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:
— О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе, просив адресу.
— І що? — я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як дзвін.
— Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?
— А що це дасть? — відповіла я.
— От бачиш? — утішився Вальдек. — Ти робиш поступ. Так тримати, Малино.
18.12. Скидається на те, що всі, крім мене, переживають свято весни. Лешек з Міґелем (він знову поїхав), Йолька з Яспером, мама з Губкою (бабуся це підтвердила), Ева з Томеком (третій день святкують Евчин день народження, наче є з чого тішитися). А я? Проводжу довгі години в комп'ютерній. Пишу вже п'яту статтю, тести на іспит і вже два тижні заповзято «мейлую» з усім світом. А найбільше з одним типом, який ховається під ніком «Кілґор». Ми познайомилися на Миколая. Я чатилася з кількома юзерами, коли побачила на моніторі напис:
«Привіт, Малино, ти любиш Воннеґута?»
Я відписала. «То тримай капелюха, бо ми можемо опинитися далеко звідси».
І почалося. Ми щодня обмінюємося кількома «мейлами», він з роботи, а я з універу.
21.12. — Я можу про все йому розповісти, — пояснювала я Евці з Лешеком.
— Написати, — виправила мене Евка.
— Я відчуваю, що когось цікавлю.
— Ти цікавиш нас, — зауважив Лешек.
— Ви маєте свої справи, а Кілґор…
— …не має жодних? — запитала Евка. — Він народився лише заради того, щоб виглядати твої «мейли»?
— А взагалі, звідки ти знаєш, що це він, а не вона?
— Бо так звали персонажа з книжок Воннеґута. Це чоловік, якщо пам'ятаєте.
— І старий невдаха, — пригадала Евка.
— Мій Кілґор, — я свідомо наголосила на слові «мій», — молода людина, яка досягає помірних успіхів.
— А може, це домогосподарка, котра нудиться у своїй віллі над морем.
— Або серійний убивця, — полякала Евка.
— Домогосподарка навряд чи, бо він розповідає про роботу, тут, у Кракові.
— А може, під ніком Кілґор ховається пані Чеся, — снував здогади Лешек. — Може, ти фліртуєш із секретаркою?
— Якщо ви думаєте, що мене збуджує віртуальний секс, то глибоко помиляєтесь. Ми з Кілґором просто…
Власне, а ким ми є? Парою піщинок, загублених у космосі. Двома самотніми мізками, ув'язненими в слоїках незграбних тіл? І що, власне, нас пов'язує? Симпатія до Воннеґута, відчуття порожнечі й кілька «мейлів», що кружляють у мережі.
23.12. Завтра свята, перші без Ірека, зате з Губкою. Зараз іду додому, тільки закину привітання для Кілґора.
Ввімкнула комп'ютер.
«Малино, що робиш на Новий рік?» — прочитала я. А що може робити самотня двадцятишестирічна жінка, яка обрала наукову кар'єру? — «Може, зустрінемося на Ринку?»
Я зважила всі «за» і «проти». Це відкрита забава. Якщо він мені не сподобається, я зникну. Поза тим, це відносно безпечно, довкола люди. Але з іншого боку, це тільки безіменна юрба, велике збіговисько. Можна завиграшки когось проштрикнути. Ні-ні, не думаймо про найгірше. А якби я зважилася, то як упізнати його серед сотень інших?
«У мене на голові буде величезна чорна перука афро. Знаєш, із тих, що продають на Ринку».
«Тоді я куплю собі таку саму, рожеву. Крім того, буду вся в малиновому. Тільки ні на що не розраховуй».
«Мені цілком вистачає десяти годин розрахунків на роботі. Гарно бався на свята».
24.12. Я обожнюю Різдво. Обожнюю пахощі ялинки, пломінчики свічок, які відбиваються в блакитних свічниках, смак вареників, политих конопляною олією. Привітання, навіть якщо вже в соте чуєш: «Щоб ти знайшла собі чоловіка». Компот із чорнослива, після якого мені завжди сверблять вуха. Подарунки під ялинкою (велика таємниця!). Спільне фальшування колядок.
Я завершила декорувати стіл.
— Забагато свічок, — оцінила мама.
— Їх і мусить бути багато. На знімку вдвічі більше, — показала я їй журнал.
— Мені це не подобається, — комизилася вона. — Виглядає, як могила в Задушний день, ще тільки хризантем бракує.
Я мовчки забрала чотири свічки.
— Якщо ти вже конче хочеш забирати, то забери щонайменше сім. Чотири нічого не змінять…
Я зиркнула на годинник.
— Мама, звичайно, запізнюється. Певно, воює з мотлохом у коридорі. А може, з нею щось сталось? Як ти гадаєш?
— Я нічого не гадаю, я йду переодягатися.
— Саме час. Тільки у щось елегантне і щоб не стріляла мені очима.
— Перед Губкою?
— Мені не подобається, що ти називаєш його Губкою.
— А як я повинна його називати? Пан Губка? Доктор Губка? Наречений Губка?
— Ти намагаєшся зіпсувати мені вечір? Цього разу я не піддамся на провокацію, — мама вийшла до кухні.
Я ледве застебнула блискавку на своїй святковій сукні, а вже залунав дзвінок.
— Відчини, Малинко! Я мішаю «вушка»!
Я побігла до дверей, на порозі стояли бабуся, Губка. А також Ірек. Нарешті комусь придасться зайва тарілка для подорожнього.
* * *
— Ну, сестро, — Ірек відламав великий шматок проскурки, — моря грошей і невичерпного струменя успіхів в особистому житті. Ти записала мені ту касету?
— Не було що записувати. Я намагалася щось із неї витиснути, але вона не піддається на провокації.
— Може, мені пощастить. Я страшенно тужу за промовами.
— А батько? — пошепки запитала я.
— Він хотів приїхати, але я його відрадив.
— Слушно.
— Він передав привітання і сказав, що вишле всі подарунки, з цією метою навіть ліквідував один із рахунків.
— Батько є батько.
— Він у своєму репертуарі.
— То що? Треба йти привітати інших.
Ми рушили довкола столу. Дорогою мені трапився Губка.
— Що ж, Малинко, — він довго добирав слова, — щоб ти нарешті заповнила свою мучівну порожнечу.
— Навзаєм, пане доктор.
— Богусю.
— Богусю, — виправилась я. — І щоб ви ніколи не шкодували про своє рішення.
— Я теж собі цього бажаю.
— Любі! — урвала нашу балачку мама. — Годі, годі, запрошую до столу.
Ми повсідалися і напихаємось.
— Розкішний борщ, — похвалив Губка. — А «вушка»? Поема. Певно, ти з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.