Читати книгу - "Том 1"

А день по ночі!» Ще й зареготався.

«Ото сказав! — промовив злісно дід,— Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»...— «Ба! Коли вмирати,

то день чи ніч надворі — все одно,— для мертвого і сонце в небі чорне,— перечився хлопчина невгамовний,— ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» — «Ніщо не вічне!» — пробовкнув дід,— ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка:

«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»

«Недовго, ні!» — «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!»

І в голосі озвалась перемога

у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,

а хто почав пригадувати вголос,

чи вже давно ся ніч нас обгорнула,

один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,

ще інший: «Де! давніше!» — «Ні, недавно!» —

змагався ще якийсь. «Одно відомо,—

знов дід проворкотів понурим гласом,—

що всі ми й доби, й тижні погубили

в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!

Про найтемнішу ніч — ніхто не знає, чи се вона остатня... Може, перша з тих, що без просвіту».— «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»...— Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась:

«А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю». «Який же він?» — «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий — який ще, мамо?

Ти знаєш, ти тоді мепі казала».

«Ет,— байдуже озвалася матуся,— то був не день, то сполох був, та й годі».

«А ти ж казала!» — «То я помилилась».

Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!

Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.

За сніжною пустинею далеко

Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! — сказала жінка,— се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють,— промовив дід.— Се просто місяць сходить».

хвиля

Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне...

Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже пе біла, відпливає посумніла, мов до гробу.

Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу.

І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне...

Чи вона йде до дна?

Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане?

Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, энову сили набереться, потім зрине

і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

[Євпаторія, 8/VIІ 1908]

МУЗИНІ ХИМЕРИ

{Гумореска)

Поет

(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здасться, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)

Чого тобі ще треба?

Поет Ох люба, не питай...

Муза Як так, то прощавай!

Поет

(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба нещасним слугам Феба!

От працювати мушу, щоб підживити душу, на вбраннячко дружині, на забавки дитині, собі ж хоч би на хліб...

Муза (з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет

Не химеруй, кохана, бо мусимо до рана списати сей папір.

Муза

Ти, наче землемір, призначуєш границі для «музи-чарівпиці»...

Поет ( радісно )

Тісні тобі границі?

Достанем ще з полиці 1

(Хоче достати ще паперу)

Муза (спиняв його)

Не поспішай, ще час!

Дозволь тебе спитати:

Який «сюжет» у нас?

Поет

(не завважав іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати...

Муза

Ах, так? Се кепська справа.

(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх — серцем)

Поет

Не будь така лукава!

Ні, музо, будь гречденька, дотепна, чепурненька, а про сюжет дарма, не треба нам ярма!

Нам треба лиш настрою, ми очаруєм грою відтінків, барв і слів.

Муза Так всякий би воліві

Поет

Нам треба трохи злості, і ніжності, і млості, жорстокості, й любові, і сміху, й сліз, і крові, і святості, й розпусти...

Муза (сердито)

Гороху і капусти!

А ще чого? Скажи!

Поет Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)

Та доки ще благати?

Ти мусиш помагати!

Се слово тямиш — «мус»?

Муза ( байдужо)

До нього рима — «дзус», нічого я не мушу і пальцем, знай, не рушу.

Не я тобі служу, а ти мій раб, ще й вірний, ти мусиш буть покірний всьому, що накажу.

Звелю писати оди...

Поет

(роздратовано перебиває)

Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо.)

Осмілюсь довести — тепер не в моді й ти.

Якби дізнались друзі, що я молюся музі, то був би й сміх і жаль, попав би я в шпиталь, неначе божевільний...

Муза ( ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.

Живи собі по модії (Зникає.)

Поет (з одвагою розпачу)

Ґ

Давно б так!., я в пригоді поможу й сам собі, не пропаду в журбі.

(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)

Нехай вже завтра докінчу...

Чи ще багато — полічу...

(Лічить листки.)

Перечитати б... Страшно щось...

Ну що, як знову «не вдалось»?

Та ні, читати не потрібно,

Воно написано так дрібно, а тут і світло гасне...

Все до ладу...

(Задумується.)

Прекрасне убрання справлю їй — муар,— дадуть чималий гонорар.

Се буде свято їй тепера...

А тая муза, то химера!

То стародавня байка, міт...

(Задумується глибше.)

Чого се на душі, мов гніт?

Так якось... мов оскома...

От, просто перевтома!

Ще й сам собі я заважав, чогось