Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

— Що ви робите у моїй гримерці? — від злоби аж задихнувся Сергій Петрович.

— А я тепер теж у цій гримерці сиджу, на вашому, до речі, місці. Бачите, яка іронія долі, все життя цапалися, як собаки, а тепер ділимо одну гримерку й один столик, шість-один, — цю фразу Кучер проказав якомога простіше і, викинувши кості додав. — До речі, там вже на вахті книгу для розписів поклали? Сьогодні ж моя черга грати, чи я щось плутаю?

Потім кості кинув молодий артист, а потім у гримерці забриніла така пауза, що у повітрі, здавалося, можна було підвішувати різні неважкі предмети, ложки там, сірникові коробки, монети. Через ту тишу Кучер покинув гру й перевів погляд на старого, у той час, як молодий продовжував витріщатися на гральну дошку.

— А де поділася моя вазочка із незабудками? — тихо і якось з погрозою запитав нарешті Протасов.

— А я не знаю, — байдуже знизав плечима Кучер. — Може, хтось віддав у реквізиторський цех, вони, до речі, і все, що було в шухлядах, позабирали… Можете піти у них поспитати… — і, продовжуючи гру, звернувся до молодого: — У мене п'ять-три, ходи…

Молодий же ж, здається, не звертав на нього уваги й думав щось своє. Сергій Петрович ще раз подивився на обох, щось собі міркуючи, і, обережно зачинивши двері, знову вийшов з гримерки.

Повернувшись до театру, я роздягнувся у своїй гримерці, відкоркував «гапличок» і зробив величенький ковток, запивши його «Буратіно». Горілка пішла добре, ствердивши моє непохитне бажання почати ГОВОРИТИ.

Але поки що говорити нема до кого. Дмитра Марченка, якого я передусім хотів попередити про загрозу, яка нависла над ним, у гримерці не було.

У чому полягала моя мотивація, спитаєте ви? А чорт його знає? Можливо, у той момент керувало мною невпинне бажання говорити правду через ужитий алкоголь. А можливо, я просто не міг вчинити інакше, бо тоді просто удавився б від відчаю та зневаги до самого себе.

Адже перед кожним поколінням у той чи інший спосіб рано чи пізно постає це гамлетівське питання: «Бути чи не бути? Чи гідно підкорятися під ударами долі чи варто чинити опір?», що у моєму варіанті дорівнювало питанню: «Говорити чи не говорити?». Питання не нове, але, чорт забирай, актуальне! Можливо моє попередження хоч якось допоможе Марченку вирватися з цупких пазурів Мутного. І я принаймні отримаю моральне право грати Хлестакова, забравши цю роль не тишком-нишком, як зробив у випадку із Сашком Інгулом, а цілком легально, обмінявши це право на інформацію, яка могла б врятувати Марченку життя.

Та що Марченка в гримерці не було, то я й вирішив якось згаяти час і, спустившись поверхом нижче, дістався гримерки Кучера, де ми почали гру. Аж потім зайшов Протасов, щось там побелькотів «про вазочку» і вийшов. Перед грою ми домовилися, що коли програю я, то піду у театральний буфет за кавою, а якщо він, то сходить за склянкою томатного соку для мене.

— А все ж таки жаль цих театральних стариків, — мовив я, кидаючи кості.

— Це кого тобі жаль, цього старого цапа, що заходив до гримерки? — несподівано кивнув убік дверей Микола. — А тобі, друже, ніколи не спадало на думку, що ці люди теж колись були молодими і не завжди виглядали так жалюгідно, як цей, приміром, хрич? Три-п'ять, закрив… Ти мене, звичайно, можеш засудити за такі думки, але я тобі чесно скажу, що Протасов — це ще те лайно та падло. Це зараз він уже немічний і убогий, а подивився б ти на нього років двадцять тому, коли був секретарем парторганізації. Через нього Васька Михайленко з вікна викинувся!

— Васька Михайленко? — перепитую я, не розуміючи про кого йдеться.

— Ти його не знаєш, це мій співкурсник, — пояснює Микола, кидаючи кості на поле, — чотири-два… Ледь за тридцять було хлопцю, як він це утнув. А талановитий був страшенно! І сталося у нього шалене кохання з дружиною головного режисера. Та таке, що та дружина головного режисера пішла до Васьки, а Васька теж втік від родини, кинув двох дітей і почали вони жити разом. А головний режисер, щоб помститися, вмовив Протасова вичистити Ваську з партії, потім за аморалку його звільнили з театру, а коли йому не стало за що жити, дружина головного режисера повернулася назад, а Васька забухав і навесні вісімдесят другого викинувся… Один-два… Ходи…

— А-а-а-а, дійсно щось таке чув! Шість-два…

— Отож! А я тобі хіба не розповідав, яка у нас з Протасовим «любов до гроба»? Це ж через нього, падлу, я тільки у сорок вісім років отримав «заслуженого» і почав щось грати, а поки він тут у театрі «актівнічав» я тільки й працював, що на епізодах та другорядних ролях. Чотири коша… Чотири фішки викидаю… Проститутська у нас професія, друже, скажу я тобі так. У художників є свої критерії, у музикантів свої, у письменників свої. Тут все зрозуміло, пензлі, ноти, букви… А у нас артистів — суцільний суб'єктивізм. Подобається гра — чи не подобається… Ну, не подобався я Протасову, а іншим подобався, так навіщо мене через це зі світу зживати? На кожних зборах трупи вставав і казав, що, мовляв, Микола Кучер те не так робить і тут не те грає… Ну, не знаю — якоюсь кісткою я йому в горлі стояв. Так половину життя свого за цього нездари старого й змарнував. Все перечікував. Приходить один головний режисер — думаєш, щось зміниться. Чекаєш. Нічого не міняється. Того знімають, іншого призначають. Знову чекаєш чогось. А воно нічого не міняється. П'ять-два, одна фішка пішла, а ця сюди, — Микола рвучко переставив по полю фішки.

— От мені через вісім років на пенсію, а я все чогось чекаю… що роль дадуть, що з Голівуду зателефонують, що Протасов здохне… На одного козла п'ять років, на іншого — десять, так дивишся й життя промайнуло, позаду вже молодь-погань підпирає, така, як ти… Ха-ха-ха, жартую! — Микола коротко засміявся і, заклавши руки за потилицю, відкинувся на кріслі.

— Якби був молодий, то втік би з театру! Не сунувся б в цю продажну професію. Скільки у мене друзів по всіх усюдах — і в «Соврємєннікє», і на «Таганці», і в БДТ — і усюди те саме. Заздрість, інтриги і лайно! Рабська, мерзенна професія. «Найнижча ланка у харчовому ланцюжку», — як любить казати моя дружина. Давай ходи, чого задумався?

Я важко зітхнув і кинув кості: — Три-один.