Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

class="p1">Але я вже втікаю від нього. Втікаю, куди очі дивляться. Не це, зовсім не це хотів я почути від нього. Я не знаю, навіть, що саме я хотів почути, але тільки не «мовчати». Тому й біжу кудись до Центрального гастроному, свідомо чи несвідомо мчуся до місця, де можна добрати ще алкоголю.

— Стій, дурний, куди біжиш? — Микола наздоганяє мене й гарячково шепоче: — Тільки мовчати й більше нічого, мовчати, грати ролі, будувати кар'єру, мати щасливу родину, виховувати дочку, спокійно працювати…

— Як виховувати? Де виховувати? — я злобно відгавкуюся від нього. — В країні, якою правлять жиди, бандити та продажні тварі? В країні тотальної брехні, облуди й зубожіння? Чому вчити доньку? Бути повією? Самому ставати продажною тварюкою, множачи цю брехню й облуду?

— Та тихше ти, тихше! Іч, який рвучкий! До тебе покоління мовчали, і повір, тільки через те і вижили, що мовчали, тихо ростили дітей, працювали, адже у цьому і є сенс життя, повір, як людині, що майже удвічі старша за тебе… — ледь устигає за мною Микола. — Та не біжи так! Послухай розумну людину. Мовчи, і буде тобі добре, бо як почнеш воювати за правду, то тут тобі і кінець. Зламають, на порох зітруть, прожують і виплюнуть! А воно тобі треба? Я сам через те тисячу разів проходив і, може, й вижив саме завдяки тому, що зайвий раз не розтуляв рота!

— Так це твоя проблема! — відгавкуюся я на бігу. — Це проблема твого покоління, що мовчало та й тепер ще боїться говорити. А я вже не той! Я вже інший, а тому буду говорити!

— Ти дурень! Ідіот! Ти себе занапастиш! — біжить він поруч зі мною. — Вмерти чи збухатися — то справа нехитра! А от дітей ростити, професією займатися, книжки писати, а не словами кидатися та героя із себе удавати — оце дійсно складно…

— Та ну тебе, зраднику кацапський, — я в розпачі вириваю з його долоні свій рукав і рушаю униз сходами до підземного переходу на вулиці Леніна, яку нещодавно перейменували на Богдана Хмельницького. В цьому місці вулична штовханина сягає апогею. Протискуючись між різнокаліберних людських тіл, я гублю у натовпі Миколу, але він, певне, пильнує мене, бо, коли, піднявшись, я заходжу до Центрального гастроному і займаю чергу до горілчаного відділу, він вигулькує неподалік і мовчки стає поруч. От, що значить стара алкогольна школа: «п'яних друзів у біді не полишають, навіть якщо й сам не пив». Я вдячний йому за це.

Отак і стоїмо мовчки хвилину чи дві, аж поки я не ловлю на собі його усміхнений погляд. Відводжу очі, а через деякий час вже й сам усміхаюся до нього. На серці якось легшає. «А й справді, — думаю собі, — чого це мене так розбурхало? Жив собі спокійно, працював, дитину ростив, дружину кохав… і що мені до тих жидів, підарасів й усієї тієї наволочі, що раптово залізла у моє життя?».

— Що будеш брати? — цілком дружелюбно питає Микола

— Гапличок горілки.

Не знаю, як де, а в нашому театральному середовищі чвертка горілки називалася саме «гапличок». Від «юдиних» трьох тисяч лишилася половина, навіть трохи менше, а тому я вирішую перейти на економніший режим.

— Правильно! Більше не бери, не треба, ти й так досі хильнув… Хочеш, я піду візьму щось запити? — питає Микола.

— Якщо тобі не важко…

Микола іде до сусіднього відділу, а я дивлюся йому в спину і думаю: «Як гарно, що поруч у складні моменти життя посилає тобі таких гарних, розумних і мудрих людей, як Микола. Але навіть ці гарні, розумні й мудрі люди не знають, що коїться у мене всередині. Адже рішення прийняте. Рубікон перейдено. Слово промовлено. І вже мене ніщо не втримає від вчинку, який я мушу зробити, який я обов'язково зроблю, бо не можу цього не зробити! Адже у цю мить на мене дивляться мільйони очей моїх предків, мільйони страчених і загиблих, мільйони ненароджених братів і сестер моїх. І я не можу їх зрадити! Я відповідаю за усіх, хто жив і житиме на моїй землі! І я зроблю це! Я НЕ БУДУ МОВЧАТИ! Я БУДУ ГОВОРИТИ!».

— Чвертку горілки, — спокійно кажу продавчині і, отримавши своє, відхожу вбік.

А й дійсно, прийнявши рішення, я стаю спокійним, впевненим, і якась могутня сила розливається у мене по тілу. Це незвичне відчуття, але воно мені подобається, чорт забирай, дуже подобається! Я аж розправляю плечі й відчуваю, як у мене за спиною виростають крила. І пишаються мною і мертві, і живі, і ненароджені земляки мої.

— Я узяв дві пляшки «Буратіно» — підходить до мене Микола. — Одна тобі, інша мені. Ти мене зрозумів? — знову переходить на змовницький тон Кучер. — Нікому нічого не кажи, добре? Завтра проспишся і на тверезу голову все вирішиш.

— Та добре, добре… — відбріхуюсь я.

Ми виходимо з гастроному і рушаємо до театру. Я йду тихо, дивуючись і оберігаючи той дивний стан, який сповив мене, коли я стояв у черзі за горілкою. Здається, у психологів та психоаналітиків існує такий термін — «якісна зміна світосприйняття», у наркоманів — «розширений стан свідомості», буддисти називають його «станом Будди», християни — Одкровенням, для себе я характеризую це явище як «надрозуміння».

У цю мить я знаю все й розумію все, а головне, знаю, як чинити далі. Усі оточуючі мене рухи, дії, увесь світ опиняється наче осторонь мене. Я чую Миколу, чую, що пропонує мені перед виставою зайти до нього в гримерку й зіграти у нарди. Щоб не розплескати оте своє «надрозуміння», я не відмовляю, хоча ненавиджу цю банабакську гру, якої мене ще в армії навчили татари та узбеки. Проте я не відмовляюся, а тихо йду поруч, і загадкова посмішка сфінкса грає на моїх вустах. Все буде так, як я задумав. Все буде так, як хочуть небеса. Я на правильному шляху, бо він єдиний веде до порятунку, й іншого вибору немає! Рухаємось далі!

Глава третя

ПЕРЕД ОСТАННІМ БОЄМ

Коли Сергій Петрович повернувся до гримерки, за столиком сиділо двійко акторів і грали у нарди. Один зовсім молодий (це був я), його Сергій Петрович не знав, і він, здається, був трохи напідпитку, бо дивно якось посміхався і дивився кудись углиб себе, а не зовні, а інший був його, як кажуть в театрі, «заклятий друг» Микола Кучер, нездара й хам.

— О, Сергій Петрович, кого я бачу… — зліпив мерзенну гримасу Кучер, — а ми