Читати книгу - "Менсфілд-парк"

такому разі він будь-що повернеться до Менсфілду одразу ж, як тільки буде потрібна його присутність; він їде звідси, бо мусить негайно зустрітися з дядечком у Баті, та якщо є хоч якась надія на відродження «Уз кохання», він вважатиме за свій почесний обов'язок взяти участь у виставі і знехтує всіма іншими зобов'язаннями; він неодмінно домовиться з дядечком, що приїде сюди, як тільки виникне в тому потреба. П'єса не повинна постраждати через його відсутність.

— З Беті, Норфолку, Лондона, Йорку — звідусіль, де б я не був, — мовив він, — з будь-якого місця Англії я з'явлюся на перший ваш поклик.

Добре, що цієї миті мав відповісти Том, а не його сестра. Він одразу ж мовив з безтурботною недбалістю:

— Шкода, що ви їдете; але щодо п'єси, то їй кінець — раз і назавжди. — Він промовисто подивився на батька. — Учора відіслали декоратора, і завтра від нашого театру й сліду не лишиться. Я знав, що так буде, від самого початку. Але ж для Бату іще рано. Ви побачите, там ще нікого немає.

— Для дядечка це звичайна пора.

— Коли ви думаєте їхати?

— Хотів би сьогодні дістатися хоча б до Бербері.

— Чиїми стайнями ви користуєтеся в Баті? — було наступне питання; і, поки вони обговорювали цей предмет, Марія, якій не бракувало ні гордощів, ні рішучості, готувалася стійко вистраждати свою долю бесіди з Генрі Кроуфордом. До неї він невдовзі й звернувся, повторивши багато з того, що вже сказав, тільки м'якшим тоном і більш відверто виражаючи свій жаль. Та яке значення мали той вираз і тон? Він їде, і навіть якщо їде не з власної волі, то з власної волі схильний лишатися далеко звідси; оскільки, крім можливих зобов'язань перед дядечком, усі інші обставини цілком у його владі. Він, звичайно, може говорити про якусь там необхідність, але ж вона добре знає його незалежну вдачу… Рука, що так притискала її руку до свого серця! І рука, і серце тепер однаково холодні й байдужі! Сила волі додавала Марії стійкості, але душевні її муки були нестерпні. Їй не довелося довго терпіти ті почуття, що пробуджувалися в ній, коли вона слухала його слова, які суперечили його вчинкам, чи то приховувати своє збентеження під світською люб'язністю; адже правила гарного тону вимагали, щоб він трохи відвернув від неї свою увагу, і прощальний візит, як було згодом названо ці відвідини, був вельми коротким. Він поїхав — востаннє торкнувся її руки, вклонився всім іншим, і їй тепер лишалося шукати єдиної розради в самотності. Генрі Кроуфорд поїхав, покинув їхній дім, а за дві години — і пасторат; і так загинули всі надії, які його себелюбне марнославство породило в Марії і Джулії Бертрам.

Джулія могла радіти, що він поїхав. Його присутність вже ставала для неї осоружною; і якщо Марія не змогла прибрати його до рук, цього було цілком досить, щоб задовольнити її жагу помсти. Вона не бажала, щоб до його дезертирства додалося ще й ганебне викриття. Генрі Кроуфорд поїхав, і сестру можна було навіть пожаліти.

Радісні почуття Фанні, коли вона дізналася про його від'їзд, були більш невинними. Вона почула про це за обідом, і новина була для неї благою вістю. Усі інші говорили про те з жалем, і кожен розхвалював чесноти Кроуфорда відповідно до своїх почуттів — від щирої, навіть занадто пристрасної прихильності Едмунда до байдужості його матері, що вимовила кілька слів лише з ввічливості. Місіс Норріс наче прийшла до тями і дивувалася, що його захоплення Джулією скінчилося нічим, і їй було майже лячно, що, може, тут вона таки схибила, не довівши справу до кінця; та коли в тебе стільки турбот, хіба встигне навіть така діяльна людина, як вона, втілити в дійсність усі свої задуми?

Незабаром поїхав і містер Йєтс. Його від'їзд цікавив сера Томаса найбільше; бажаючи відпочити в колі сім'ї, він був би невдоволений присутністю сторонньої людини, навіть приємнішої за містера Йєтса; а цей молодик — нікчемний і самовпевнений, розбещений, що звик до марнотратства, — дратував його на кожному кроці. Досить занудний сам по собі, у ролі приятеля Тома і кавалера Джулії він став просто нестерпним. Серові Томасу було байдуже, чи поїхав містер Кроуфорд, чи лишився; але містера Йєтса він супроводжував до парадних дверей з найщирішими побажаннями в добру путь. Містер Йєтс лишався в них доти, поки не пересвідчився в загибелі всієї театральної затії в Менсфілді, не побачив руйнацію всього, що хоч якось стосувалося вистави, і покинув цей дім, коли він знову набув колишнього вигляду статечної оселі; а сер Томас, спекавшись небажаного гостя, сподівався таким чином позбутися найгіршої частини недавнього задуму, причому останньої, що мала б невпинно нагадувати про його існування.

Місіс Норріс примудрилася прибрати з очей річ, яка могла б його розсердити. Завіса, пошиттям якої вона керувала з таким талантом та успіхом, зникла разом із нею до її будиночка, де тільки й бракувало, що зеленого сукна.

Розділ двадцять перший

Повернення сера Томаса спричинило разючі зміни в житті сім'ї незалежно від «Уз кохання». Під його владою Менсфілд став зовсім іншим. Декого з членів товариства уже не було поруч, а майже всі, хто лишився, ходили зажурені, — усюди, порівняно з минулим, панували сум та нудьга, і тоскні родинні зібрання пожвавлювалися лише зрідка. Сер Томас, і взагалі не схильний підтримувати з будь-ким близьке знайомство, тепер тим паче уникав такого спілкування — хіба що за одним винятком. Рашворти були єдиними, кого він міг допустити до свого домашнього кола.

Едмунда не дивували батькові почуття, і він ні про що не шкодував, окрім розлуки з Грантами.

— Адже вони мають право на нашу увагу, — казав він Фанні. — Вони начебто належать до нас; вони ніби частина нас самих. Мені б хотілося, щоб батько подумав про те, як уважно вони ставилися до нашої матусі та сестер, коли його тут не було. Боюся, вони можуть подумати, наче ними знехтували. Але ж насправді батько їх просто не знає. Вони ще й року тут не прожили, як він поїхав з Англії. Якби він знав їх краще, він би оцінив їх, як належить; адже вони саме з тих людей, які йому завжди подобалися. Тут іноді не завадило б бодай якогось пожвавлення; сестри начебто не в гуморі, і Том, звичайно ж, нудиться. Доктор і місіс Грант внесли б трохи розради в наші вечори, і навіть батькові це здалося б приємним.

— Ти так гадаєш? —