Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

завжди рівно, то, на думку графа Сперанського, є «необхідність верховної влади у співжитті» («общежитии»): «Як совість керує волею шляхом схвалення та докору сумління, так верховна влада керує співжиттям шляхом нагород та примусу». Саме співжиття він розділяє на чотири види – сім’ю, рід, суспільство (сума двох або більше родів) та державу, яка «складається із з’єднання громадянських спільнот («обществ»)». Саме для них і повинен бути визначений порядок дії, оскільки, на відміну від природи, такий порядок не заданий ззовні Богом. Саме цей порядок дії і є правом, а право завжди передбачає обов’язок та вимогу, які засновані «на правді моральній». «Всякому праву, – повчає М. Сперанський, – відповідає яке-небудь зобов’язання і всяке зобов’язання передбачає право».[407]

Питання про те, як були імплементовані – і чи були імплементовані взагалі – в імперське законодавство ці та інші ідеї М. Сперанського, – це питання подальших досліджень. Але в межах даної розвідки можна сформулювати припущення, згідно з яким Велика Реформа Імператора Олександра II, насамперед у сфері судочинства, якоюсь мірою могла відбивати погляди його вчителя. Як би там не було, але політична імперська практика внесла свої корективи до «Зводу Законів». 17 (30) жовтня 1905 р. Імператор Микола II видав Найвищий Маніфест «Про удосконалення державного порядку», а в лютому наступного року – Маніфест «Про право Державної Ради затверджувати закони, ухвалені Державною Думою». Обидва Маніфести істотним чином скорегували діючий законодавчий корпус у бік демократизації.

Перший акт за дорученням Імператора розробив видатний російський державний діяч Сергій Вітте. Маніфест «дарував» підданим Імперії, зокрема русинам, те, що було відібрано в останніх з початком російської окупації, а саме: «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів»; виборче право тим верствам населення, які такого права перед тим не мали; будь-який законодавчий акт Імператора повинен був дістати схвалення Державної Думи, якій також делегувалося право контролю за діяльністю владних інститутів, утворених Імператором (це право Держдуми оголошувалося «непорушним»).

Власне з цим доробком усі зацікавлені сторони і вступили у 1917 р.

Констатація

У царині майбутнього державного устрою «України», тобто колишніх земель обабіч р. Дніпра, які 1) увіходили до складу ВКЛ/РП та були розділені між Габсбурзькою та Романовською імперіями у XVIII ст. та 2) були Російською імперією у XVIII—XIX ст. і заселені представниками різних етноконфесійних груп, у т. ч. русинів/«малоросів»/«українців» з правобережних дніпровських теренів, Українська Центральна Рада об’єктивно відбивала стихійно сформовані міфологеми русько/україномовних міських та сільських люмпенів, для яких поняття «права» як такого не існувало взагалі. Його, «право», в їх свідомості наприкінці XIX – на початку XX ст. об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість».

Сама спроба імплементації цих ідеологем у політичну реальність розірвала зсередини Російську імперію/Республіку. Причини цього, як на нашу думку, як мінімум, є такими:

– неспроможність перетравити окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, психічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності в насильницький, нелегітимний, з їх точки зору, спосіб;

– нездатність нових господарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняти нові політичні, правові, культурні, деномінаційні, адміністративні, економічні реалії;

– зависокі темпи Великої Реформи, наслідки якої поглибили існуючі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші протиріччя поміж індустріальним міським поліетнічним і поліконфесійним та аграрним сільським моноетнічним і моноконфесійним середовищами; – Перша світова війна, яка дала зброю в руки соціальній верстві, представники якої впродовж попередніх століть принципово не допускалися до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, аби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти на рівних. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Адже воно, руське село – якщо послугуватися терміном сучасного мислителя Ф. Фукуями, мало цілком відмінний від пануючих політично, адміністративно та економічно імперських російських структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[408], які не могли продуктивно співіснуваті в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібно було лише наявності декількох факторів: нездатності держави силовим шляхом забезпечити правопорядок, декількох харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, якоїсь подоби «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії», декількох ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Перше забезпечило зречення Імператора Миколи I, все інше – Українська Центральна Рада.

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від габсбурзького) сформувати та/або нав’язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев’яти південно-західних губерній Росії, та, власне, і саму Російську Імперію/Республіку в 1917 р.

Ось підтвердження такого висновку. За матеріалами сільськогосподарських переписів 1916—1917 р., тут мешкало 31214,5 тис. осіб, більше 25% з яких етнічні неукраїнці, 80% проживало на селі і мало своїм основним заняттям сільське господарство[409]. Як показали компетентні дослідники, матеріальна ціна «революції» – 16,2 млн десятин поміщицьких, удільних, монастирських, казенних і церковних земель, які спало і бачило обернути на свою користь «українське» селянство. Якщо точно – селяни, які мешкали на території дев’яти південно-західних губерній Росії. До цього треба додати і 13 млн десятин, які перебували у власності т. зв. «заможних» селян. При цьому слід розуміти, що розрив у розмірах землеволодінь між найбіднішими та найзаможнішими сягав 1 порядку – відповідно 2,2 дес. проти 25,4 дес.

При цьому жодне, підкреслюємо – жодне! – з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території «Східної або Великої України» – від Тимчасового уряду до Директорії, у тому числі денікінський режим, «так і не знайшли порозуміння з своїм народом», ані у сфері аграрної, ані у сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямовано на бажання селян негайно оволодіти