Читати книгу - "Біле Ікло"

неї боги — це легкий серпанок мрії, що для неї вони невидимі, уявні й ніколи з туманних образів фантазії не переходять до реального світу, а залишаються примарами добра та сили, тому що є злетами людського «я» до царства духу. Вовк та дикий собака, що пригрілися біля розведеного людиною вогнища, бачать своїх богів у плоті та крові, відчутних і видимих, що займають певне місце у просторі, на цій землі й потребують часу, щоб досягти своїх цілей і виконати своє абсолютно виправдане призначення в житті, підкоряючись його законам. Вірити в таких богів легко, і віри в них ніщо не може похитнути. Від таких богів неможливо втекти. Ось він стоїть, випроставшись на весь зріст, із палицею в руці — людина-бог — всемогутній, лютий і добрий, часом запальний до нестями й несамовитий у своїй люті, як звір, але піднесений над усім земним законом любові, творцем і захисником якого є він сам. Божественність, таїна й сила втілилися у плоть, яка спливає кров’ю, коли її роздирають і смакує незгірше, ніж будь-яке інше м’ясо.

Так було і з Білим Іклом. Люди видались йому богами, справжніми й всюдисущими. І він скорився їм, так само як скорилася його мати Кічі, почувши своє ім’я з їхніх вуст. Вовчук визнав за ними всі привілеї й мав за їхній привілей полювання на живе м’ясо. Він поступався їм дорогою. Коли його кликали — підходив, коли проганяли геть — швидко тікав, а коли погрожували — припадав до землі, адже за кожним їхнім бажанням була сила, що вимагала послуху, сила, що спричиняла біль і давалася взнаки кулаками й палицями, летючим камінням та пекучим шмаганням батога.

Біле Ікло належав людям, як належали їм усі собаки. Його вчинки залежали від їхніх повелінь. Люди могли зробити з ним, що завгодно: скалічити, вбити або помилувати. Це вовчук збагнув і затямив швидко, хоч така наука далася йому нелегко — надто суперечила вона його сильній і владній натурі, а волелюбна вдача повставала проти всього, з чим йому доводилося зіштовхуватися на кожному кроці. Та непомітно для себе самого Біле Ікло почав осягати привабність нового життя, хоча звикати до тих принад було й важко, й неприємно. Він віддав свою долю в чужі руки й зняв із себе будь-яку відповідальність за власне існування. Вже це було йому винагородою, адже зіпертися на іншого завжди легше, ніж стояти самому.

Звісно, все це сталося не за один день, і не враз Біле Ікло віддався душею й тілом людині. Не міг він так швидко зректися свого дикого єства, не міг забути Дикої Землі. Бували дні, коли він виходив на узлісся й стояв там, прислухаючись до чогось далекого, що кликало й вабило його. І з таких прогулянок він повертався тривожний і сумний, жалібно й тихесенько скімлив, лягаючи біля Кічі, й лизав її морду своїм жвавим язичком.

Біле Ікло швидко вивчив життя індіянського селища. Він побачив несправедливість і зажерливість дорослих собак під час годівлі, коли псам кидали м’ясо чи рибу. Переконався, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добрі й щедрі — від них скоріше діждешся кістки або шматка м’яса. А після двох чи трьох сутичок із матерями цуценят Біле Ікло зрозумів, що краще з цими фуріями не зв’язуватися й триматися від них якнайдалі, а ще ліпше — не потрапляти їм на очі взагалі.

Та найдужче дошкуляв йому Ліп-Ліп. Він був старший і сильніший, відчував свою перевагу й увесь час чіплявся до вовченяти. Біле Ікло не уникав сутичок, але в поєдинку з цим задиракою завжди зазнавав поразки. Такий супротивник був йому не під силу. Ліп-Ліп переслідував свою жертву скрізь. Варто було вовченяті відійти від матері, аж забіяка вже тут і ходить слідком за ним: то гарчить, то сікається, користуючись тим, що поруч немає людей, а то кидається до нього, провокуючи гризню. Ліп-Ліп дуже тішився з того, що він завжди перемагав. Але те, що було найбільшою радістю Ліп-Ліпа, приносило Білому Іклу неймовірні страждання.

Проте налякати вовчука було не так легко. Хоч він і зазнавав поразки за поразкою, та залишався нескорений духом. А вічна ворожнеча з докучливим собакою неабияк позначилася на ньому. Він став лихим і понурим. Лють — невід’ємна властивість вовка, нескінченні ж переслідування ще більше озлобили його. Притаманні його вікові добротливість, жвавість і веселість виявлялися вкрай рідко. Він ніколи не грався й не пустував зі своїми однолітками-собачата-ми: Ліп-Ліп не допускав такої можливості, завжди ставав на дорозі, щомога перешкоджав. Варто було Білому Іклу з’явитися серед цуценят чи бодай наблизитися до них, як Ліп-Ліп підлітав до нього і здіймав сварку і зрештою проганяв геть.

Незабаром Біле Ікло почав здаватися набагато старшим, ніж був насправді. Позбавлений можливості давати вихід своїй енергії в звірячих іграх та забавах, він замкнувся в собі. Це дало поштовх розумовому розвитку. Біле Ікло став хитрим, а часу на всілякі витівки було в нього доволі. Оскільки під час годівлі собаки заважали йому вхопити свою частку м’яса чи риби, він зробився спритним злодієм і став справжнісіньким лихом для індіянок. Він нишпорив по всьому селищу, знав, де що відбувається, все бачив і все чув — метикував добряче, тож і ситий був, і вмів уникати небезпеки, і свого заклятого ворога навчився обходити.

Ще в перші дні свого нового життя Біле Ікло утнув злий жарт із нахабним та зухвалим Ліп-Ліпом і вперше пізнав насолоду помсти. Він заманив його просто в пащеку лютої Кічі — як ото вона колись заманювала собак і вела їх від людської стоянки на поживу вовкам. Рятуючись від Ліпа-Ліпа, Біле Ікло побіг не навпростець, а почав кружляти поміж вігвамами. Бігав він добре, швидше, ніж будь-яке цуценя його віку й навіть сам Ліп-Ліп. Але цього разу він не так уже й квапився й підпустив свого переслідувача на відстань одного стрибка.

Збуджений погонею й близькістю жертви, Ліп-Ліп забув про обережність, а коли схаменувся, було вже запізно.

Він безтямно мчав за Білим Іклом і, обігнувши вігвам, з розгону налетів прямо на Кічі, що була прив’язана до тички. Ліп-Ліп завив від жаху. І хоч Кічі була на прив’язі, вона лапою збила його з ніг, щоб кривдник її дитини не міг утекти, й уп’ялася в нього зубами.

Коли Ліп-Ліпові нарешті вдалося відкотитися від вовчиці, він насилу звівся на ноги, весь скуйовджений, побитий і потовчений, змучений тілом і духом. Там, де попрацювала зубами Кічі, пошматоване хутро звисало