Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Щойно П'ятниця повернувся, я знову заговорив до нього про небесного Спасителя. І коли я пояснював йому щось, чого він не розумів, то сам багато чого збагнув, про що не замислювався раніше. Мені невимовно пощастило, що в моєму житті з'явився П'ятниця. Тепер майже розвіявся мій вічний сум, а житло здавалося напрочуд затишним. Я вдячно споглядав на небеса, які не тільки прирекли мене на самотнє животіння упродовж багатьох років, а й дали шанс урятувати живу душу — душу язичника, з якого згодом буде добрий християнин.

Почуття вдячності більше ніколи не полишало мене. Ми довгими годинами спілкувалися з П'ятницею, і три роки, які ми прожили разом, я був цілком щасливим, якщо на світі взагалі існує таке поняття, як цілковите щастя. П'ятниця швидко навернувся на мою віру і став кращим християнином, ніж я сам. Я читав йому Святе Письмо, а потім старався розтлумачити прочитане. Він ставив кмітливі запитання і загалом виявив себе напрочуд метким учнем. Швидко він зробився таким вірним християнином, що рівного йому я не зустрічав у житті.

Коли ми з П'ятницею зійшлися ближче, і він уже розумів майже все, що я розповідав, і сам вільно балакав по-англійському, хоча й припускався помилок, я розповів йому історію власного життя, принаймні ті свої пригоди, які завели мене на безлюдний острів. Я розказав, скільки вже прожив тут, як облаштувався; поділився з ним таємницею рушниці, пороху й набоїв, навчив його стріляти. Коли я подарував йому ніж, він страшенно зрадів, і тоді я змайстрував йому пасок із піхвами, як це робиться в Англії, і подарував сікач — у разі потреби той міг прислужитися і як зброя, і як корисне знаряддя.

Багато розповідав я П'ятниці про європейські країни, особливо про Англію, звідки я родом. Згадував наші звичаї, стосунки людей, нашу віру. Оповідав, як англійські торгівці плавають на кораблях у найвіддаленіші куточки світу. Описав йому, як мій корабель потрапив у шторм, і навіть більш-менш точно показав, де саме це сталося. Зараз від судна не лишилось і сліду — все давно змила вода. Натомість я показав йому розбитий байдак, на якому ми з матросами намагалися порятуватися, — колись мені не під силу було зрушити його з місця, а тепер він майже розвалився на друзки. Побачивши човен, П'ятниця довго його роздивлявся, але нічого не говорив.

— Про що ти думаєш? — запитав я.

— Я бачив, — по хвилі відповів він, — такий човен, коли той припливати до мій край.

Спершу я нічого не второпав і перепитав. П'ятниця повторив. Врешті-решт я збагнув, що подібний човен викинуло на берег у тій місцевості, де мешкав мій приятель. Як він пояснив, човен пригнало штормом. Я миттю уявив якийсь європейський корабель, що його прибило хвилею до індіанського берега. Мабуть, човен відірвався, і тоді вода закинула його на пісок. Я боявся запитати, що сталося з моряками, — вижили вони чи ні, і звідки вони припливли, бо насправді не вірив, що вони могли врятуватися з рук людожерів. Натомість я попросив, щоб П'ятниця описав човен.

П'ятниця змалював його досить докладно. І раптом тепло зауважив:

— Ми рятувати білі люди, коли вони тонули.

Я стрепенувся:

— То в човні були білі люди?

— Так, — одповів П'ятниця, — повний човен білі люди.

— Скільки ж їх було?

П'ятниця порахував по пальцях:

— Сімнадцять.

— А де вони тепер? — не втримався я.

— Вони жити з моїм народом.

Вир думок зринув у моїй голові. Уява намалювала той-таки іспанський корабель, який розбився неподалік острова. Напевно, коли судно налетіло на підводні скелі, матроси заплигнули в човен — і причалили до берега, населеного дикунами. Тут я ще раз суворо запитав П'ятницю:

— Де зараз білі люди?

Він щиро запевнив: вони й досі живуть поміж індіанців, уже чотири роки. Ніхто їх не тільки не чіпав, але їм ще й допомогли якнайкраще облаштуватися. Я запитав:

— А чому ж ви не забили їх і не з'їли?

— Ні, ми стали братами. Ми їсти тільки ворог, коли іде війна.

Отак я збагнув, що людожери їдять лишень переможених ворогів.

Минув іще деякий час. Одного разу ми з П'ятницею видерлися на вершечок пагорба у східній частині острова, звідки я за ясної погоди міг бачити вдалині краєчок невідомої землі. Стояла безхмарна погода. Раптом П'ятниця зиркнув убік великої землі, здригнувся з несподіванки, а тоді кинувся стрибати й танцювати. Розмахуючи руками, він загукав до мене — я стояв віддалік.

— Що сталося? — крикнув я.

— Радість! Щастя! Бачу там своя земля, свій народ!

На обличчі його з'явився вираз невимовної втіхи, очі заблищали, і видно було, що найбільше йому зараз кортіло знову опинитися поміж земляків. Коли я це помітив, мені зробилося якось тривожно — ніби я більше не міг покладатися на свого приятеля П'ятницю. Я не мав сумнівів, що коли би П'ятниця якимсь чином повернувся додому, то не тільки забув би все, чого я його тут научав, — він би й мене самого миттєво забув. А якби й не забув, то розповів би про мене своїм одноплемінникам, і тоді сотня чи й дві дикунів припливли б на острів, упіймали мене і добряче побенкетували. Мабуть, свято вийшло б таким самим бучним і веселим, як і гулянки, що вони влаштовували на кістках своїх ворогів.

Але такими думками я тільки заподіяв бідолашному П'ятниці велику кривду, про яку незабаром гірко пошкодував. Але поки що неспокій мій тільки зростав, ось уже кілька тижнів поспіль; я поводився набагато обережніше та стриманіше з П'ятницею — не так щиро та приязно, як перед тим. Цим я також чинив своєму приятелеві кривду, бо ця чесна і вдячна людина навіть гадки не мала зраджувати ні нову свою християнську віру, ні тим паче мене — свого друга.

Але поки що я не довіряв П'ятниці та щодня намагався вивідати його підступні думки, адже не сумнівався, що він щось замислив. Проте щодня я знов і знов переконувався: хлопець не вмів брехати, мої підозри не підтверджувалися, тож я, попри деякий душевний неспокій, зрештою відтанув. А П'ятниці й на гадку не спадало, що я ним незадоволений, — думки про зраду і не навідували його.

Одного разу ми знову прогулювалися на вершечку пагорба, але над морем хилитався легкий серпанок, і великої землі не було видно на