Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Освободи мене від того, освободи.

А він вийняв пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла і лишилася там каменем. А він пішов додому.

Приходить додому — багато-багато людей повмирало, прийшов він до свого батька і каже:

— Тату, я ваш син.

— Ой, Бог знає, де мій син.

— Тату, я ваш син Михась. Візьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.

І прочитав він, і тато провидів.

— Синочку, я вже виджу. І я ситий.

Народ учув то, і всі кажуть:

— Чудо сталося, син вилікував свого батька.

І хто приходив, читав ту книжку, і Бог йому дарував усе. І ситий він був, і святий був. А хто не вірив у ту книжку, пропав.

А той Михась став Божим слугою.

Карликова сопілка

Жили собі дід і баба. Мали вони одного сина. Як син виріс, каже матері і батькові:

— Не буду задарма ваш хліб їсти. Спечіть мені паляницю, покладіть у торбу цибулю — піду я кудись на заробітки.

Як не просили його, аби не лишав старих родичів, бо що будуть робити без нього, — він не відмовився від свого наміру піти у світ. Матір і батька утішав тим, що заробить гроші, вернеться додому й буде утримувати їх до смерті. Поклав у торбу хліб та цибулю, верг на плече, взяв у руки топірець і рушив у дорогу.

Ішов полями, лісами. Раз у густій хащі почув крик:

— Допоможіть мені, люди добрі!

Пішов Іван — так звали того хлопця — на голос і бачить: у колючому терню заплівся бородою маленький чоловічок. Борода в нього в три рази більша, як він сам. Прорубав Іван терня, висвободив карлика й виніс його на дорогу. Тоді карлик каже (се був цар карликів):

— Дякую тобі, добрий хлопче, що ти мене врятував від смерті. Без тебе я би помер у терню. Проси від мене, що хочеш, все тобі дам.

Дивиться Іван на карлика: дорога одежа на ньому порвалася у дрантя. Думає собі: «Що він мені може дати, як сам обірваний. Хіба попросити в нього сопілку, що висить у нього на шиї. Може, придасться». І попросив пищалку.

— Дам тобі золота, скільки понесеш, лише лиши мені сопілку, — почав просити карлик.

«Ба що ото за сопілка?» — думає собі Іван і каже:

— Ану заграй трохи на ній…

Карлик не хотів грати, але Іван дуже просив його. А коли заграв, то все довкола них почало танцювати. Іван також пустився в танець. Доти танцював, що більше не міг. Та сопілка так грала, що мусив підскакувати. Як не міг уже танцювати, попросив карлика, аби перестав грати.

— Слухай, карлику, я нічого не хочу від тебе, лише оту пищалку. Ніколи тебе не забуду за твою доброту.

Карлик шкодував сопілку, але подумав собі, що хлопець врятував йому життя, і подарував. Узяв Іван сопілку і пішов собі.

Іде полями, лісами. Та й зустрів у хащі велета, який пік на рожні цілого вола. Поклонився Іван, і велет запросив його присісти й поїсти м’яса. Хлопець був голодний і подумав собі: «М’ясо ліпше, ніж цибуля». Сів Іван і дивиться, як віл на рожні печеться. Як спікся, почали їсти. Іван відрізав собі маленький шматок, а велет посмакував цілого вола.

— А тепер, — каже велет, — з’їм тебе, бо мені мало одного вола.

— Я тебе насичу, — засміявся Іван, витяг сопілку і почав грати.

Велет пустився в танець. Так підскакував, що земля під ним тряслася. Як змучився, почав Івана просити:

— Перестань грати, бо більше я не можу танцювати.

А хлопець прикинувся, що не чує. Грає ще сильніше. Тепер велет почав просити-молити:

– Іване, пошкодуй мене. Ніколи тебе пальцем не торкну.

Іван перестав грати. Велет каже йому:

— Мене звуть Всепоїдайлом. Буду твоїм братом. Коли попадеш у біду, поклич мене, і я тобі поможу.

Відклонився Іван і пішов далі. Ніч його застала у густій хащі. Зібрався cпочивати під величезним дубом і розклав вогонь. Чує голос:

— Йой, як я змерз! Йой, як я ззяб!

Оглядається Іван довкола, ба хто ото так йойка! І побачив на дубі чоловіка — весь трясеться. Видно, що дуже йому холодно.

— Злізай та погрійся.

Той зліз. Та як почав дихати — загасив вогонь. Настав такий мороз, що дерева, трава — все замерзло. Змерз й Іван.

— Чекай, зараз я тебе зігрію, — каже Іван.

Вийняв Іван сопілку й почав грати. Почав гість танцювати. Так підскакував, що вода з нього потекла. Почав Івана просити, аби перестав грати, бо вже йому тепло, вже розігрівся. Та Іван грає, не перестає. Той просить-молить, аби Іван пожалів його, то більше ніколи на нього морозом не дихне. Перестав Іван грати, і тоді той чоловік каже:

— Мене звуть Вседрижайлом. Я буду твоїм братом. Коли попадеш у біду, поклич мене на поміч.

Бачить Іван: дерева, трава — все розмерзлося. Переночував там, а вранці пішов далі.

Іде, іде… Побачив озеро. А з озера чоловік воду п’є. Доки Іван дійшов, чоловік випив усю воду й каже:

— Йой, пити хочеться! Йой, пити хочеться!

Запитав Іван чоловіка, що він за один.

– Іди собі дорогою. Мені не до тебе. Я пити хочу.

— Чекай, зараз я тебе напою! — витяг Іван пищалку й почав грати. Чоловік почав підскакувати. Так підскакував, що вода із нього текла, як із дірявого відра. Уморився і почав просити:

— Хлопче, прошу тебе, перестань грати. Буду тобі в пригоді.

Іван перестав грати, а той каже:

— Мене звуть Всевипивайлом. Коли попадеш у біду, поклич мене на поміч.

Подорожує Іван далі. Бачить на одному полі: чоловік скаче на одній нозі.

— Що робиш? — питає Іван.

Та чоловік не відповідає. «Чекай, я тебе научу ввічливості», — подумав Іван, витяг сопілку і почав грати. Той на одній нозі підскакує, а друга у нього прив’язана до плеча. Танцював, танцював, а як уморився, почав просити:

— Перестань грати, бо не маю сили танцювати.

Іван перестав, і чоловік каже:

— Звуть мене Побігайлом. Я поле сторожу від усякої звірини. Одну ногу я прив’язав, бо на двох би бігав, як вихор, і не міг би поле стерегти. Візьми мене за брата. Як попадеш у біду, то буду тобі помагати.

Іде Іван далі. Сів біля дороги обідати. Раз хтось йому наступив на цибулину. Розсердився Іван, дивиться вверх за ногою: стоїть над ним височенний чоловік.

— Гей ти! — загукав Іван. —