Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

— Я не вважаю Зотова противником, — сказала Пілар. — Він просто виконував свій обов'язок.

— Хто це довів? — Глебб знизав плечима. — Ми живемо не в тоталітарній системі, його провину треба підтвердити доказами. Передавач — це не доказ. Могли просто підкинути.

— Правильно, — погодився Славін. — Сьогоднішня «Ньюс» написала про це вашими словами.

— Невже? — здивувався Глебб. — Молодці, я, признатися, не читав.

— А це що? — Пол кивнув на «Ньюс», що лежала на столі, коментарій про Зотова було підкреслено червоним олівцем.

— Це читала я, — відповіла Пілар. — Я занепокоєна долею Зотова і ладна зробити все, щоб йому допомогти.

— Але як? — спитав Глебб. — Я теж хотів би допомогти йому. Як?

— Дуже просто, — відповів Славін. — Знайти тих, хто влаштував напад на його квартиру.

— І розшукати тих, хто зламав сейф у Лоренса, — посміхнувся Пол Дік.

— Пол, — сказав докірливо Глебб, — це не по-джентльменськи.

— Це по-джентльменськи, бо він погодився розмовляти зі мною, і я вже надіслав кореспонденцію в свої газети: «Краса — як символ надійності»; про це я подумав, коли побачив роботу групи гангстерів у апартаментах «Інтернейшнл телефонік» — вони добували імена «надійних друзів» тієї фірми, яка зуміла побудувати надійний міст зв'язку між Штатами й групою Піночета, коли він ще не був диктатором, а приймав паради, стоячи поруч з Альенде».

— Беру, — сказав Славін. — Чудова шапка, Пол.

— У росіян погано з вільно конвертованою валютою, — сказав Глебб. — Ви — виняток, Віт?

— Просто я дотримуюсь контрастної дієти, — один голодний день на тиждень — економія в чистому вигляді.

Пілар і Глебб перезирнулись.

— Захоплюєтесь йогою? — спитала Пілар. — Я можу дати вам літературу, у мене є багато книжок російською мовою.

— Йогою захоплююсь, за книжки спасибі, візьму з радістю. До речі, Пол, ви не знаєте, це той Лоренс, який відмовився відповідати конгресові по багатьох пунктах про путч у Сантьяго?

— Той самий.

— Резидент ЦРУ?

— Спитайте про це мене, хлопці, — сказав Глебб, — все-таки ми з ним дружимо багато років. Він така ж людина ЦРУ, як я — агент гестапо.

— О, як цікаво, — п'ючи джин, спроквола мовив Славін, — коли б Пол зміг одержати документи про те, що працівник ЦРУ зв'язаний з нацистами — як із старими, так і з новими, це можна було б обіграти в пресі?

— Коли преса боролася з ЦРУ, — відповів Пол, — вона мріяла мати щось подібне. Це нокаут, Віт, але…

— Я займався боксом, я знаю, як бити, я готовий навчити вас методу.

— Отак вербують довірливу вільну пресу, — знову засміявся Глебб, і очі його стали схожі на вузькі шпаринки.

— Віт, я хочу показати вам мою гордість, — сказала Пілар, — ходімо.

— А мені ви не хочете показати свою гордість, гвапенья? — спитав Пол.

— Коли чимось гордяться по-справжньому — гордяться мовчки, — кинув Глебб.

— Гарні слова, — сказав Славін. — Слова людини, що вміла перемагати.

Пілар взяла його за руку, повела за собою крученими сходами нагору, на другий поверх. Там, у кімнаті з скляним дахом, з великою тахтою, вкритою шкурою тигра, стіни були обвішані іконами — всі до єдиної реставровані, багато золота й виразно мальованих очей.

— Як? — спитала Пілар. — Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…

— Де реставрували? Тут?

— Ні.

— Вас засмутити чи краще сказати неправду?

— Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.

— Всю?

— Залежить од вас.

— Тільки од мене?

— Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя — я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…

— Добре. Сімнадцяте століття в нашому іконописі вирізняється зразу, і не так манерою письма, як формою дошки. Дошка має бути дугоподібною, опуклою, збитою з трьох клинків. У вас тільки одна ікона справжня, Пілар, усі інші — ви хотіли правди — підробка. Але я нікому не скажу про це, я вмію зберігати таємниці.

— Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.

— А хіба це чиясь таємниця?

— Віт, чого ви домагаєтесь?

— Правди.

— Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.

Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:

— Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?

— Віт, ви не відповіли на моє запитання…

— Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?

— Але ж запитали про це ви?

— Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.

— Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?

— Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.

— Добре, я зараз покличу Джона, — сказала Пілар.

— Я тут, дівчинко, — посміхнувся Глебб.

Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.

— Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз — детальніше, сам на сам.

Константинов

Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, — Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.

«Молодець Алябрик, — подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. — Хлопець має чудову інтуїцію: «Цей Дубов надто показушно мочить роги й розвішує аксельбанти по гілках», —