Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

Як і в скрині Біллі Бонса, тут було зібрання найрозмаїтіших монет, тільки куди більше, ніж там, і мені дуже подобалося перебирати все це добро. Монети англійські, французькі, іспанські й португальські, георгіни[49] й луїдори, дублони й подвійні гінеї, муадори й цехіни,[50] монети із поличчями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети з тонким карбуванням павутинок чи то сплетених шворок, монети круглі й чотирикутні, монети, продірявлені посередині, щоб носити їх на шиї, — у цій колекції були зібрані гроші чи не з усього світу. Їх було так багато, як осіннього листя в лісі, і від вовтузні з ними у мене боліла спина й пальці.

Працювали ми цілими днями; надвечір велика купа скарбів опинялась на шхуні, але не менша їх купа чекала на нас у печері наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.

Нарешті — здається, це було третього вечора, — коли ми з лікарем удвох походжали на верхів'ї пагорба, звідки видно було околишні низини, з непроглядної пітьми внизу вітер доніс до нас щось таке, як вереск або, може, спів. Проте це було так далеко, що ми ледь уловили невиразні звуки, після яких знов запала тиша.

— Хай їх Бог милує, — озвався лікар, — це заколотники.

— Ще й п'яні, сер, — почув я за спиною Сілверів голос. Сілвер, мушу сказати, мав у нас повну волю, і хоч ми ставились до нього вкрай холодно, тримався з нами невимушено, як привілейований і відданий служник. Взагалі він погорду до себе сприймав на диво спокійно, був надзвичайно чемний, кожному силкувався стати в пригоді, дарма що всі поводилися з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Гана, який досі ще страшенно боявся цього колишнього старшого над собою з Флінтового судна, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і мав підстави бути про нього гіршої думки, ніж хто інший, знаючи, яку нову зраду замислив був він на плато. Тому не дивно, що лікар відповів йому досить гостро:

— Може, п'яні, а може хворі й марять.

— Маєте слушність, сер, — погодився Сілвер, — тільки вам і мені до цього зовсім байдуже.

— Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я залічував вас до людяних осіб, — сказав лікар, посміхаючись, — тому мої почуття вам здадуться дивними, містере Сілвере. Та якби я знав напевно, що вони всі хворі (поки що, здається, тільки одного з них трусить пропасниця), то я, навіть ризикуючи своїм життям, пішов би надати їм лікарську допомогу.

— Даруйте, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, — заперечив Сілвер. — Ви згубили б своє дорогоцінне життя, оце й тільки. Я тепер на вашому боці тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви, — я ж не забуваю, що я завдячую вам. Бо оті людці на болоті — вони не годні дотримати слова, навіть коли б захотіли. Я й більше скажу, вони й вашому слову не повірили б.

— Атож, — сказав лікар. — Зате ви годні дотримати слова, ми це знаємо.

Власне цим і вичерпуються наші останні відомості про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми відлеглий постріл з рушниці й вирішили, що то вони полюють. Порадившись, ми ухвалили покинути їх на острові, чому Бен Ган страшенно зрадів, а Грей також привітав цю ухвалу. Ми залишили для них значні запаси пороху й куль, багато солоної козлини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: різні знаряддя, одяг, полотно, кілька сажнів линви і, з наполягання лікаря, добрячу пайку тютюну.

Після цього нам уже нічого було робити на острові, адже скарби були приставлені на шхуну, і ми запаслися прісною водою та рештками солонини на випадок якої затримки в дорозі. І ось одного чудового ранку ми підняли якір, на що в нас ледве стало сили, і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, якого капітан колись підняв над блокгаузом, де ми оборонялись від піратів.

Троє бунтівників, як виявилося, стежили за нами пильніше, ніж ми гадали, бо коли ми проходили вузькою горловиною з бухти й мусили наблизитись до південного її берега, то там побачили їх усіх трьох: вони стояли навколішки на піщаній косі, благально простягаючи до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але ж ми не могли наражати себе на небезпеку повторного заколоту, та й навряд чи це було б добротою — везти людей на батьківщину, де на них чекає шибениця. Лікар гукнув їм, де лежать залишені для них припаси. Але вони й далі, називаючи кожного з нас на ймення, благали змилуватись і не прирікати їх на смерть на цьому безлюдді.

Побачивши, що судно все-таки не змінює курсу й швидко віддаляється, один з піратів — не знаю, котрий саме — скочив на ноги, хрипло скрикнув, схопив мушкета й вистрелив. Куля просвистіла над головою Сілвера й продірявила грот.

Це примусило нас не показуватись якийсь час на видноті, а коли я перегодом виглянув, і пірати, і та коса зникли з обрію. Це вже був кінець наших пригод. Опівдні, на мою превелику радість, я побачив, що й найвища скеля Острова Скарбів зникла в блакитному просторі моря.

Нас було так мало на судні, що всім доводилося працювати не покладаючи рук, тільки капітан лежав на кормі на матраці й віддавав накази, бо хоч він і піддужав, але все ще потребував спокою. Ми прямували до найближчого порту в Іспанській Америці, не мігши зважитись на далеку дорогу до. Англії без достатнього числа матросів. І без того ми ледве давали раду з мінливими вітрами та штормами й зовсім знесиліли, поки досягли берегів Америки.

Сонце вже заходило, коли ми кинули якір у мальовничій закритій гавані, де нашу шхуну відразу оточили човни з неграми, мексиканськими індіанцями й метисами, що навезли на продаж садовини та городини й ладні були щохвилини пірнати за кинутими у воду монетами. Вигляд такої безлічі доброзичливих облич (надто ж негритянських), смак тропічних плодів і, головне, вогники, що почали спалахувати в місті, —все це становило такий чарівний