Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Через тиждень після пограбування транспорту ще троє людей були заарештовані за співучасть. Таким чином, усього було притягнено до відповідальності вісім чоловік, семеро з яких вперто відмовлялися відповідати на питання поліції. Восьмий, дев’ятнадцятилітній хлопчисько на ім’я Бірґер Нордман, зламався і заговорив на допиті. Завдяки цьому обвинувачення завиграшки провело процес, а через два роки Бірґера Нордмана, що не повернувся у визначений час з відпустки, було знайдено мертвим під шаром піску в піщаному кар’єрі у Вермланді.

Як повідомляло джерело Г., поліція підозрювала, що ватажком зграї був Сонні Ніємінен, за наказом якого Нордмана було вбито, але довести це не вдалося. Ніємінена вважали особливо небезпечним і безжалісним злочинцем. У роки ув’язнення його ім’я згадувалося також у зв’язку з «Арійським братством» — організацією в’язнів нацистського напряму, яка, в свою чергу, була пов’язана з «Братством Вовчої Зграї», а звідти нитки вели вже до антигромадських об’єднань байкерів і таких нацистських організацій, що проповідують насильство, як, наприклад, «Рух опору» і таке інше.

Проте Лісбет Саландер цікавило зовсім інше. На одному з допитів покійний учасник пограбування Бірґер Нордман показав, що застосовувану під час нападу зброю вони отримали від Ніємінена, а тому, в свою чергу, передав її югослав на ім’я Зала, з яким Нордман не був знайомий.

Даґ Свенссон прийшов до висновку, що це було прізвиськом, яке зустрічалося в кримінальних колах. Позаяк у реєстрі населення не можна було знайти осіб на ім’я Зала, Даґ вирішив, що це кличка, проте могло бути й так, що під ним переховується особливо хитрий шахрай, який свідомо прибрав фальшиве ім’я.

В останньому пункті були відомості про Залу, отримані від журналіста Сандстрьома. Їх було не багато. За словами Даґа Свенссона, Сандстрьом якось говорив по телефону з людиною, що має це ім’я. У записах не повідомлялося, про що йшлося.

Близько четвертої години ранку Лісбет Саландер вимкнула ноутбук, сіла перед вікном і стала дивитися на море. Вона просиділа так дві години, задумливо скурюючи одну сигарету за другою. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, проаналізувати факти і зробити відповідні висновки.

Вона вирішила, що їй слід відшукати Залу, щоб раз і назавжди покінчити з усіма непорозуміннями.

У суботу ввечері, за тиждень до Великодня, Мікаель Блумквіст був у гостях в однієї давньої приятельки на вулиці Сліпґатан поблизу Хорістулла. Цього разу він проти звички прийняв запрошення на вечірку. Приятелька давно вже вийшла заміж і не виявляла ніякого бажання поновити з ним інтимне знайомство, але вона теж працювала в засобах масової інформації, і, випадково зустрічаючись, вони завжди віталися. Вона щойно закінчила писати книгу, над якою працювала десять років і яка була присвячена такому цікавому питанню, як жіночий погляд у журналістиці. Мікаель почасти допоміг їй у збиранні матеріалу, що й стало причиною нинішнього запрошення.

Мікаелева роль обмежилася підбором даних з одного конкретного питання. Він витягнув на білий світ ті плани щодо розвитку рівноправ’я, якими так хвалилися «ТТ», «Даґенс нюхетер», «Заппорт» і деякі інші видання, а потім відзначив галочками, скільки чоловіків і жінок налічується на посадах вище за секретаря редакції. Результат виявився гнітючим. Віце-директор — чоловік, голова правління — чоловік, головний редактор — чоловік, закордонна редакція — чоловік, шеф редакції — чоловік і так далі, і лише в кінці довгого ланцюжка нарешті як виняток виникала якась жінка.

Вечірка була влаштована для вузького кола, і зібралися на ній в основному люди, які так чи інакше допомогли господині в написанні книги.

Настрій панував веселий, частування вийшло на славу, за столом велися невимушені балачки. Мікаель збирався піти додому раніше, але більшість гостей були його давніми знайомими, з якими він рідко зустрічався. Крім того, в цьому товаристві ніхто не чіплявся з розмовами про справу Веннерстрьома. Вечірка затяглася допізна, і лише о другій годині попівночі більшість гостей почали збиратись додому. Всі разом вони дійшли до Лонгхольмсґатан і лише там розійшлися кожен у свій бік.

Нічний автобус від’їхав у Мікаеля з-під носа, проте ніч була тепла, і він вирішив, не чекаючи наступного автобуса, дійти додому пішки. По Хьогалідсґатан він дістався до церкви і повернув на Лундаґатан, і відразу ж у ньому прокинулися спогади.

Мікаель дотримав даної в грудні обіцянки не ходити більше на Лундаґатан, гріючи в серці надію, що Лісбет Саландер сама знову з’явиться на його обрії. Цього разу він зупинився на іншому боці вулиці навпроти її будинку. Його так і поривало перейти через дорогу і подзвонити до неї в двері, але він розумів, що навряд чи застане її, і ще менш ймовірно, щоб вона погодилася з ним розмовляти.

Врешті-решт він знизав плечима і продовжив свій шлях у напрямі Цинкенсдамма. Пройшовши близько шістдесяти метрів, він обернувся на якийсь звук, і серце так і завмерло у нього в грудях. Важко було не впізнати цієї маленької фігурки. Лісбет Саландер щойно вийшла на вулицю і прямувала у протилежний бік. Біля припаркованої машини вона зупинилася.

Мікаель уже відкрив був рота, щоб погукати її, але крик застряг у нього в горлі. Він раптом побачив, як від однієї з машин, що стояли коло хідника, відокремилась якась тінь. Це був чоловік високого зросту з помітно випнутим уперед животом і з волоссям, зав’язаним у кінський хвіст. Він безшумно наближався до Лісбет Саландер іззаду.

Збираючись відімкнути дверці винно-червоної «Хонди», Лісбет Саландер почула якийсь звук і краєм ока вловила рух. Він підкрався до неї збоку, з-поза спини, і вона обернулася за мить до того, як він устиг підійти впритул. Вона відразу ж упізнала в напасникові Карла Маґнуса, інакше Маґґе Лундіна, тридцяти шести років, з клубу «Свавельшьо МК», який за кілька днів до цього зустрічався з білявим гігантом у кафе «Блумберґ».

Вона подумки визначила, що вага Маґґе Лундіна становить приблизно сто двадцять кілограмів і що настроєний він агресивно. Використовуючи в’язку ключів на кшталт кастета, вона не роздумуючи, із зміїною швидкістю зробила випад і завдала йому глибокої різаної рани від перенісся до вуха. Поки він хапав ротом повітря, Лісбет Саландер немов провалилася крізь землю.

Мікаель Блумквіст бачив, як Лісбет Саландер розмахнулася для удару. Влучивши у кривдника, вона миттю впала додолу і закотилась під днище автомобіля.

Ще за мить Лісбет уже стояла на ногах з другого боку автомобіля, готова битися або тікати. Зустрівшись над капотом поглядом зі своїм супротивником, вона вибрала друге. По обличчю в нього текла кров. Не