Читати книгу - "Доктор Сон"

— Оце так-так, мій спонсор раптом перетворився на доктора Філа[186], — сказав Ден.

— Життя в тебе стало кращим? Кращим, аніж тоді, коли ти з’явився тут, щойно з автобуса, ледь тягнучи свою сраку, з повними страждання очима?

— Ви самі знаєте, що так. Кращим, аніж я будь-коли собі міг уявити.

— Тоді подумай про те, щоб розділити його з ким-небудь. Це й усе, що я кажу.

— Я візьму це до уваги. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Про «Ред Сокс», скажімо?

— Спершу мені, як твоєму спонсору, треба спитати в тебе ще про дещо. А вже тоді ми знову можемо стати просто друзями при каві.

— Гаразд… — боязко подивився на нього Ден.

— Ми ніколи до пуття не говорили про те, що ти робиш у хоспісі. Як ти допомагаєш людям.

— Так, — промовив Ден, — і я радо залишив би це на тому ж рівні. Ви ж знаєте, як то кажуть в кінці кожних зборів, еге ж? «Все, що ви бачили тут, все, що ви чули тут, коли ви звідси підете, тут воно нехай і залишиться». Так само я ставлюся й до тієї частини мого життя.

— На скільки частин твого життя вплинуло твоє пияцтво?

Ден зітхнув:

— Ви знаєте на це відповідь. На всі.

— Отже? — А коли Ден не сказав нічого: — Персонал «Рівінгтону» називає тебе Доктор Сон. Поголоска йде, Денно.

Ден мовчав. Залишилося ще трохи пудингу, і Петті смикатиме його за те, що не доїв, але весь апетит відлетів геть. Він мусив би розуміти, що така розмова настане, так само як розумів, що після десяти років без чарки (і вже з парою власних молодиків, за якими він тепер наглядав) Кейсі поважатиме накреслені йому межі, але все одно її не бажав.

— Ти допомагаєш людям померти. Не закриваючи подушкою їм обличчя чи щось таке інше, ніхто так не думає, а просто… ну, я не знаю. Ніхто, схоже, не знає.

— Я з ними сиджу, от і все. Балакаю з ними трішки. Якщо їм цього хочеться.

— Ти проробляєш ті Кроки, Денно?

Якби Ден вважав, що це такий новий трюк у їх розмові, він би його вітав, але він знав, що це не так.

— Ви ж знаєте, що проробляю. Ви мій спонсор.

— Йо, ти просиш про допомогу вранці й кажеш «дякую» ввечері. Ти робиш це на колінах. Це перших три. Четвертим є реєстр всього того морального лайна. А як щодо кроку номер п’ять?

Їх загалом було дванадцять. Наслухавшись, як їх зачитують вголос на початку кожних відвідуваних ним зборів, Ден знав їх напам’ять.

— Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд.

— Ага. — Кейсі підняв свою чашку, відсьорбнув кави і подивився на Дена понад її вінцями. — Це ти проробив?

— Здебільшого. — Ден відчув, що йому хотілося б опинитися деінде. Будь-де майже. А ще — чи не вперше за довгий час — він відчув, що йому захотілося випити.

— Дозволь мені здогадатися. Ти розказав сам собі про всі свої кривди, і Богові ти розказав про своє нерозуміння всіх своїх кривд, і ще розказав одній людині — це буду я — про більшість своїх кривд. То як, зробив я бінго?

Ден не відповів нічого.

— Ось що я думаю, — продовжив Кейсі, — і, будь ласкавий, поправ мене, якщо я помиляюся. Кроки восьмий і дев’ятий кажуть про виправлення тих кривд, яких ми наробили в минулому, коли бували в сраку п’яними, і то доволі часто цілодобово сім днів на тиждень. Я гадаю, бодай почасти твоя робота у хоспісі, важлива її частина, і є такими правками. І ще, я гадаю, є одна кривда, з якою ти не здатен упоратися, бо тобі до всирачки соромно про неї розказувати. Якщо справа в цьому, ти не перший, повір мені.

Ден подумав: «Мама».

Ден подумав: «Цукейки».

Він побачив червоний гаманець і зворушливу пачку харчових купонів. Сімдесят доларів, вистачить на чотириденну пиятику. П’ятиденну, якщо їх акуратно поділити на частки, а витрати на їжу звести до елементарного мінімуму. Він побачив ті гроші спершу в своїй руці, а потім як вони зникають в його кишені. Він побачив хлопчика у майці «Брейвз», з обвислим підгузком.

Він подумав: «Хлопчика звали Томмі».

Він подумав, не вперше і не востаннє: «Я ніколи нікому про це не розкажу».

— Денно? Є щось таке, про що ти хотів би мені розказати? Я думаю, що є. Не знаю, як давно ти тягаєш за собою ту гидотну херню, але ти можеш залишити її зі мною і піти звідси, полегшавши на сто фунтів. Саме так це працює.

Він подумав про те, як хлопчик подріботів до матері…

(«Діні, її ім’я було Діні»)

і як, навіть глибоко у своєму п’яному сні, вона його обняла і пригорнула до себе. Вони лежали лицем до лиця у сонячних променях, які пронизували брудне вікно спальні.

— Нічого такого немає, — сказав він.

— Відпусти його, Дене. Кажу тобі як твій друг, а разом і як твій спонсор.

Ден упевнено дивився на чоловіка навпроти і не казав нічого.

Кейсі зітхнув:

— Скільки разів на своїх зібраннях ти чув, як хтось казав, що людина хвора рівно тією ж мірою, як її таємниці? Сто разів? Чи, либонь, цілу тисячу? З усіх старезних банальностей АА це, мабуть, найстаріша.

Ден не казав нічого.

— Кожен з нас має дно, — сказав Кейсі. — Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці.

— Пророцтво прийнято, — сказав Ден. — Ну, а тепер ми вже можемо поговорити про «Ред Сокс»?

Кейсі поглянув собі на годинник.

— Іншим разом. Мені треба йти додому.

«Правильно, — подумав Ден. — До свого собаки і золотих рибок».

— Гаразд, — він вхопив чек раніше, ніж це встиг зробити Кейсі. — Іншим разом.

4

Повернувшись до своєї кімнати в баштиці, Ден ще довго дивився на чорну дошку, перш ніж взятися неспішно витирати те, що було на ній написано:

Вони вбивають хлопчика-бейсболіста!

Коли дошка стала знову чистою, він запитав:

— Що це за хлопчик-бейсболіст такий?

Відповіді не було.

— Абро?