Читати книгу - "Сонячний Птах"

«Він пробив стіну, – подумав я. – Ми проникли невідомо в що».

Я побачив, як моє збудження віддзеркалюється в синіх очах Тінуса. Я кивнув йому, й він обернувся й поплескав чоловіка з буром по плечах і великим пальцем подав йому знак, що він може йти. Обидва буровики почовгали до виходу, нахиляючись у вузькому тунелі, й зникли за поворотом.

Ми обидва рушили вперед і присіли навпочіпки перед пробитою стінкою. Обережно ми витягли з отвору бур, за ним витягся хвіст дрібної пилюки, затягнувши ніби димом різке світло електричних ламп. Тінус і я обмінялися поглядами. Потім я мотнув головою, подавши Тінусові сигнал. Він кивнув мені й пішов за своєю командою назад по тунелю. Я залишився біля пробитої стінки.

Я використав довгий пластмасовий прут із клаптем стерильної білої тканини на кінці, щоб промацати зроблений буром отвір до його меж. Я запхав його у скелю на чотирнадцять футів, перш ніж наштовхнувся на перешкоду, й, коли я витяг прут назад, клапоть тканини, прив’язаний на його кінці, був густо обліплений пилюкою, схожою на борошно. Я струсив пилюку в пляшку для зразків і прикріпив до прута інший клапоть. Загалом я зібрав шість окремих зразків, перш ніж подався слідом за Тінусом до виходу з тунелю. Біля столу, який ми поставили в кімнаті, видовбаній у скелі, для мене обладнали стілець і настільну лампу, нахилену під кутом. Мікроскоп стояв біля лампи з налаштованим дзеркалом, і в мене забрало лише кілька хвилин розмазати зразки пилюки по предметному склу й нанести на них червону фарбу.

Було нелегко щось побачити в мікроскоп крізь мої затуманені й забруднені окуляри. Я міг би задовольнитися одним швидким поглядом, але я вперто переглянув усі шість зразків, перш ніж стягнув із себе респіратор і з великою полегкістю зітхнув. Потім швидко пірнув у тунель і повернувся до печери.

Усі вони чекали на мене й оточили мене із запитанням у поглядах.

– Ми проникли в порожнину, – повідомив я гучним голосом, – і вона чиста!

Тоді всі підступили до мене впритул, вони плескали мене по спині й трясли мою руку, збуджено сміючись і базікаючи.

Лорен нікому не дозволив працювати зі мною біля прорубаного отвору, хоч Рал і Саллі помирали від бажання приєднатися до нас.

Ми двоє працювали старанно, повільно обтесуючи краї пробитого отвору за допомогою долота й чотирифунтового молота, поступово збільшуючи його, аж поки перед нами з’явилася плита обтесаного мурування. То була масивна плита з червоного пісковику, яка заблокувала кінець нашого тунелю від підлоги до стелі й від стіни до стіни. Вона вочевидь утворювала стінку тієї порожнини, в яку провалився наш бур.

Просвердлений буром отвір у центрі плити був схожий на чорну очну западину. Усі наші зусилля щось побачити крізь нього були марними, бо наші погляди впирались у непроглядну чорноту, й ми мусили задовольнитися повільним і тяжким наближенням.

Протягом трьох днів ми працювали плече в плече, роздягнені до пояса, наполегливо обстругуючи скельну породу, аж поки, попри те, що ми були в рукавицях, наші долоні перетворилися на кашу з водянок і обдертої шкіри. Дуже повільно ми відкрили масивну плиту на її повну ширину й висоту, з’ясувавши, що вона підпиралася обабіч аналогічними плитами, а вгорі тримала поперечку з такої самої масивної плити.

Ми скористалися двома п’ятдесятитонними гідравлічними домкратами, щоб ослабити тиск на плиту верхньої поперечної брили. Потім пробили дві дірки в самій плиті, по її обидва боки, й закріпили в них болти, до яких пристебнули залізні ланцюги. Потім загнали впоперек тунелю дві сталеві двотаврові балки, закріпили в них ланцюги й за допомогою двох важких коловоротів, обладнаних заскочниками, спробували зрушити плиту й повалити її.

Ми стали поруч навколішки, кожен прикипівши до коловоротів і крутячи їх щоразу на один рух зáскочки. Із кожним клацанням заскочника натяг ланцюга збільшувався, аж поки він став твердим, як сталева штанга. Далі ручки коловоротів стало неможливо прокручувати.

– Гаразд, Бене. Спробуймо вдвох прикластися до однієї з них, – сказав Лорен, важко відсапуючись.

Його золоті кучері потемніли, стали важкими від поту й бруду і прилипнули до черепа, піт виокремив великі м’язи його пліч та його напружені, набухлі біцепси, коли ми вдвох навалилися на коловорот.

– Клац! – проголосив заскочник, і ланцюг скоротився на одну шістнадцяту дюйма.

– Клац! – почулося ще раз.

Наше дихання сичало та свистіло в тиші.

– Назавжди, партнере! – прохрипів Лорен поруч мене.

– Назавжди, Ло.

Тіло мені боліло, як напнутий лук, я відчував, що м’язи в мене на спині ось-ось порвуться, мої очі вилазили з очниць.

І тут із м’яким і приємним звуком зовнішня поверхня великої пісковикової плити схитнулася, й вона впала з важким і глухим ударом на підлогу тунелю, а за нею ми побачили квадратну чорну порожнечу.

Ми лежали поруч, ловлячи своє дихання, піт струменів по наших обличчях і тілах, наші м’язи досі тремтіли від перенапруги, а наші погляди прикипіли до тієї моторошної порожнечі.

Потім до нас долинув запах; застояний, давно мертвий, сухий запах повітря, яке зберігалося тут протягом двох тисяч років, а тепер ринуло назовні.

– Ходімо!

Лорен перший спромігся поворухнутися, він зіп’явся на ноги, схопив одну з електричних лампочок у дротяному гнізді, довгий шнур потягся за ним, наче змія, коли він рушив уперед. Я швидко пішов за ним, і ми проникли в отвір, який відкрила нам повалена плита.

Нам довелося стрибнути на чотири фути вниз до підлоги нового приміщення. Лорен підняв світло в себе над головою, і ми розглянулися навкруги на таємничі тіні, що ковзали попереду нас.

Ми перебували в довгому просторому проході, який тягся, нікуди не звертаючи, на півтораста футів від печери й закінчувався білою кам’яною стіною. Прохід мав вісім футів шість дюймів заввишки й десять футів завширшки.

Стеля була вистелена плитами пісковику, покладеними горизонтально від стіни до стіни, а стіни виготовлені з блоків, схожих на ту плиту, яку ми зрушили з її місця. Підлога так само вимощена з квадратних плит пісковику.

По обидва боки проходу були викладені з каменю заглибини завширшки в сім футів, у п’ять футів завглибшки, а заввишки від підлоги до стелі. Кожен із цих закутнів був обладнаний полицями з кам’яних плит, ряд над рядом, по три фути між ними, а на полицях стояли сотні череп’яних глеків.

– Це схоже на склад, – сказав Лорен, тримаючи світло високо вгорі й повільно йдучи вниз по проходу.

– Так, і в глеках, либонь, зберігаються вино або