Читати книгу - "Бібліотека душ"

— Думаю, буде краще, якщо я просто вам покажу, — відповів я. — Але треба дістати ключі, інакше нічого не вийде.

— Без паніки, Хав’єр цим займається, — заспокоїв мене Шарон. І тут ми почули пискіт. На землі, у нас під ногами, сидів згаданий щур зі шматком сиру в зубах. Піднявши, Шарон його висварив. — Ключі, я сказав, не сир!

— Я їх добуду, — запевнила мене Емма. — Тільки пообіцяй повернутися цілим і неушкодженим.

Я пообіцяв. Вона побажала мені удачі й поцілувала в губи. Я перевів погляд на Шарона, але той тільки схилив убік голову, наче хотів сказати: «Від мене поцілунку не дочекаєшся». І я просто засміявся та пішов до бійців.

Вони обдивилися мене з ніг до голови. Я не сумнівався, що мене прийняли за психа, але зупинити мене ніхто навіть не намагався. Зрештою, якщо цей погано підготовлений малий, що навіть пляшечки амбро перед боєм не схотів прийняти, хоче кинутися на звірюку й трохи її подратувати, то від такого подарунка не відмовляються. А якщо я загину, то кому яке діло? Усе одно я раб. І за це я їх зненавидів, бо згадав також і про бідолашних викрадених дивних, чиї вичавлені душі плавали в тих флаконах, які вони стискали. Від цих думок я розлютився ще сильніше. Докладав усіх зусиль, аби всю цю лють перетворити на непохитну рішучість і зосередженість, але безуспішно — вона тільки заважала.

Та все ж. Поки ключник вовтузився, відмикаючи клітку, я оцінив свій внутрішній стан і, на власний подив і втіху, побачив, що мене не гризуть сумніви, не переслідують видіння неминучої смерті, не знесилюють хвилі жаху. Я вже двічі зустрічався з цим порожняком, і щоразу вдавалося його приборкати. Цей раз буде третім. І, попри весь свій гнів, я був спокійним і мовчав, а в цій мовчанці я відкрив для себе, що потрібні слова чекають на мене, готові до того, щоб я їх вимовив.

Чоловік відчинив двері, і я увійшов досередини. Не встигли двері клітки зачинитися за мною, як порожняк кинувся до мене, брязкаючи ланцюгами, немов розлючений привид.

Язик, тільки не підведи.

Долонею я прикрив рота й заговорив — гортанною порожнячою мовою:

— Стій.

Порожняк спинився.

— Сядь, — сказав я.

Він сів.

І тут на мене накотила хвиля полегкості. Більше нема про що хвилюватися; відновити зв’язок виявилося так само легко, як підхопити віжки старої слухняної кобили. Процес керування монстром трохи нагадував боротьбу з кимось набагато меншим за мене: порожняк був прикутий і звивався, щоб вивільнитись, але сила мого впливу на нього була такою великою, що особливої загрози він не становив. Проте та легкість, з якою я контролював порожняка, сама з себе стала проблемою. Його просто неможливо буде витягнути з клітки, якщо всі не повірять, що він мертвий і більше не цікавий, а якщо перемога дістанеться мені надто легко, ніхто й нізащо не повірить, що він мертвий. Я був щуплявий, не накачаний амброзією підліток; я не міг просто дати порожняку ляпаса, щоб він беркицьнувся. Щоб моя військова хитрість спрацювала, треба було влаштувати шоу.

Як же мені його «вбити»? Авжеж, не голими руками. У пошуках натхнення я оглянув клітку, і мій погляд натрапив на ніж, що лишився від попереднього бійця — той упустив його біля металевого стовпа. Додаткові перепони створювало те, що порожняк сидів поряд зі стовпом. Тому я зачерпнув у жменю гравію, рвонув до порожняка й кинув у нього.

— У куток, — наказав я, затуляючи рота. Порожняк розвернувся й кинувся у куток, і збоку виглядало це так, ніби його схарапудила жменя каміння. Я підбіг до стовпа, підхопив із землі ножа й відступив. За таку відвагу я навіть заробив від когось із натовпу підбадьорливий свист.

— Розізлися, — наказав я, і порожняк заревів та змахнув язиками, немов розлючений моїм безмежним нахабством. Я кинув погляд через плече і в натовпі знайшов Емму: вона саме підбиралася до чоловіка з ключами.

Добре.

Треба було ускладнити собі ситуацію.

— Пiдходь, — наказав я i, тiльки-но порожняк зробив кiлька хитких крокiв у мiй бiк, сказав, щоб він ляснув язиком і вхопив мене за ногу.

Монстр слухняно вчепився в мою ногу й двічі обкрутив язиком мою литку. Далі я наказав йому збити мене з ніг і потягнути до себе по землі, а я вдаватиму, що відчайдушно прагну за щось ухопитися.

Коли я, їдучи по землі, проминав металевий стовп, то вчепився в нього руками.

— Піднімай, — сказав я, — але не рви.

Попри те, що мої слова не надто чітко все описували, порожняк, здавалося, дуже добре зрозумів, що я маю на увазі, — так, ніби, подумки змальовуючи якусь дію і вимовляючи вголос слово-два, я передавав йому інформації на цілий абзац. Тож коли порожняк потягнув мене вгору, поки я тримався за стовп, і моє тіло піднялося в повітря, усе відбувалося точнісінько так, як я собі уявляв.

А я потроху набиваю руку, втішено подумав я.

Кілька секунд я борсався і стогнав, сподіваючись, що це нагадує справжній біль, а потім відпустив стовпа. Юрба, розраховуючи на те, що мене вб’ють і цей раунд стане найкоротшим в історії цих боїв, заулюлюкала й почала мене обзивати всякими словами.

Настав час усіх здивувати

— Ногу, — сказав я. Порожняк знову обвив мою ногу язиком.

— Тягни.

Він потягнув мене, а я відбрикувався й розмахував руками.

— Паща.

Він розкрив пащеку, широко, наче хотів заковтнути мене цілком. Я швидко крутонувся всім тілом і змахнув ножем над язиком, що оповивав мою гомілку. Насправді я порожняка лезом не торкався, але наказав йому швидко мене відпустити й закричати, щоб усі подумали, що я його поранив. Порожняк послухався: заверещав і прийняв язика, заховавши їх усі до рота. Мені це все нагадувало погану пантоміму (між моєю командою та реакцією порожняка був секундний проміжок), але натовп явно купився. Глум швидко переріс у підбадьорливі крики, бо ж поєдинок ставав дедалі цікавішим, і вже здавалося, що в невдахи є шанс вибратися.

Ми з порожняком стали у відповідні пози й обмінялися кількома стусанами; мені дуже хотілося сподіватися, що збоку це не виглядало як сцена бійки в низькопробному кіно. Я побіг на нього, і він збив мене з ніг. Я махнув на нього ножем, і він позадкував. Зайшовся виттям і помахав язиками в повітрі,