Читати книгу - "День гніву"

Рославець вдивлявся, вивчав Кисілеве обличчя. Був пуцулувагий, важкоголовий, надуті щоки відливали жовтизною й високий лоб світився, як точений зі слонової кості. Римський шляхетний вид, а важке підборіддя говорило про сильну натуру, владохтивість. Тільки в сірих очах і в солодких устах таїлась неприборкана пиха, презирство до всіх, а любов тільки до себе.

— Вашмость грецької релігії, чи не так?

Рославець був певний, тепер ще більше певний, бо інакше, чому мав би ним, смертним, так цікавитись пан сенатор, що його підозрюють як конфідента. Кисіль хотів збагнути, либонь, на чию користь? Відгадав Рославця як духа неспокійного, але скритого — міг би бути й небезпечний, такого завжди слід прив’язати, злагіднити. «Не розгадаєш, — посміхнувся Рославець, — я тебе розгадаю скоріше». І ввесь чар, що з учора його обвіяв, пропав. «Батько батьківщини, — посміхнувся подумки, — pater patriae…»

— Між Сциллою й Харибдою живемо, — продовжував Кисіль і пильно дивився на Рославця, — між Річчю Посполитою і маткою-Україною. І я зі стародавньої крові йду, — гордовито розсівся в кріслі. — Не раніше піддалися ми, Кисілі, Болеславові, королеві польському, як перед тим, на порозі цієї ж столиці, захищаючи Київ грудьми, полягли…

«Хіба правда, — подумав Рославець, — кажуть про нього, що він недавно визволений холоп».

— Але й Речі Посполитій вірно хочемо служити ми, Кисілі, так нам допоможи Боже…

«На двох кріселках сидить, песький син…»

— Яких тільки калюмній[297], яких наклепів зазнаю, один Господь знає — а все за мою вірність. Ти, Кисілю, кість наша, а пристаєш з ляхами — так кажуть козаки, а канцлер Оссолінський оце пише, що занадто лагідно починаю з козацтвом і занадто його гладжу… Розбери ж, вашмосте! Князь Ярема Вишневецький кидає плюгаві наклепи, мовляв, перекупили мене козаки, повіриш! Якісь конфіденти, Бог їм добра не дав, торочать, що я Хмельницькому порох і гаківниці посилаю — подумай! Королівство мені мають козаки давати. На Поділлі маю бути князем, недарма кажуть, черці від мене емісарами до Білої Церкви бігають, навіть до Тугай-Бея! Нема, нема краю людській підлоті! І за що, я тебе питаю, мості молодий? За що така калюмнія? Шпіоном, продитором[298] отчизни називають. Наче я Хмельницькому все реферую[299], що Річ Посполита замишляє! Мати Божа — які норови, які язики! Грубіянсько, безецно[300], підло!..

Воєвода підвівся й заходив по кімнаті. Сап’янці його скрипіли. Спинявся біля столу, брав інжир, фініки й знов, схвильований, ходив по коверці.

— Муравець є такий, шляхетка, — говорив воєвода, — листа мені його показали — так цей шальвіра, донощик просто пише: продався козакам Кисіль, хлопи хочуть його королем мати, єдина рада, каже той шальвіра, Кисіля на паль вбити…

«Навіщо він це все мені говорить?» — подумав Рославець і глядів знуджено в стелю. Кисіль зукоса міряв його і знов гнівно заговорив:

— Матлярі, зрадники, наклепники! Самі довели ось до якого нещастя Корону, а мене роблять офірним цапом.

І тихіше, злагіднівши, жаліючись:

— Що більше служу моїй отчизні, non parcendo[301] і здоров’я, й убогого майна, тим більше очорнюють мене зависливі й безрозумні люди своїми язиками…

Підкотив очі, зложив долоні, як до молитви, й помовчав.

— То виходить, — глумливо, але ґречно сказав Рославець, — що мусиш, ваша сенаторська мосте, мати великий мир у козаків…

— Мусив би, аякже, — гірко сказав Кисіль, — знає, повинен знати пан Богдан мої старання для нього, приязнь мою до хороброго Війська Запорозького й палкий — ох і палкий же! — амор[302] до бідної, лементуючої матки-України. Та що з того, мій магістре, у черні я — пан, кролевеня, сенатор, козаки ж закидали мені (оноді[303] в листі до Четвертинського), що хоч релігії я й грецької, але цноти не козацької й радий, мовляв, усіх козаків утопити в ложці… Така моя приязнь з паном Богданом і його неслухняними дітьми… А я радий їх пригорнути всіх, всі мені любі, всі мені рідні…

— Завелике серце, мості воєводо, — сказав Рославець, але Кисіль не збагнув, чи не хотів збагнути його глузування.

Воєвода розжував фініка, поглянув у вікно, послухав, як вибив годинник.

— Дивись сюди, мості Рославче, я тобі те кажу, бо подобаєшся мені. Я тобі всі справи викладаю, як синові, щоб знав, щоб навчався. Велике гноблення нам було від Корони — це правда, нема що казати; кривди й безправ’я багато. Мусив підвестись оборонець, заплакані очі отчизни обтерти — а то є пан наш Богдан. Але, гадаю, що гіршого він хоче, більшого рекуперує[304] й те хотіння з дня на день потужніє…

— Який же замір може бути у Хмельницького, мості каштеляне?

— Відграничення України від Корони — от як гадаю. Урядовців своїх у здобутих містах Хмельницький вже садовить, таємні пересправи починає вести з потенціями, окрему козацьку Річ Посполиту хоче учинити… Лихо від Корони, лихо й від України. Азали ж допустимо до того ми, вірні сини коронні, ми, які дбали, щоб дві нації — польська й українська — були під одним берлом з’єднані навіки?.. Ні, не кажи мені — далі сягає пан Богдан, ніж по оборону релігії й прав… Знаю, хто його й підмовляє… Немало там химерних перебіжників, буйних голів, запальних месників… Окликує всі забрані провінції за свої… Сам себе паном чи князем чинить… Володіння своє творить… Новий лад…

«Ordo novus, — блиснуло Рославцеві. — Як угадав ти, старий лисе…»

— А чи можна допустити до того володіння людей малих, незнатних?.. Чернь — його права рука… Нові порядки заводить, давні касує… Маєтності відбирає… Мені самому всю мою субстанцію знівечили…

«Ось що тебе припекло…»

— Маєтності наші дідичні… Натовп черні валить… потоп… заглада… Бунт хлопський… Вогонь… Полум’я… Буря… Витиснути нас хочуть… Ні, ні, того не сміємо дати, не допустимо того…

— І не признаєш, мості воєводо, — гнівно крикнув Рославець, сам себе не вгамовуючи, — права тим незнатним, убогим людям до життя? Азали ж гідність людська міряна маєтностями й фортуною?.. Азали ж хам і хлоп — не людина?..

Прикусив себе за язика. Забагато говорив. Але Кисіль того не чув. Надто поглинений був своїми думками й страшний жаль його розібрав.

— Уговтаємо козаків трактатами, я сам з панами Обуховичем, Сельським і Дубравським поїду на переговори… Стратив-єм фортуну, здоров’я, чернять моє чесне ім’я, але при Речі Посполитій умру… Бунтові, черні опруся… Все вчиню, щоб погасити це полум’я… Може, не тепер, може, колись posteritas[305] мої заслуги, мої старання оцінять…

«Своя сорочка ближча до тіла, —