Читати книгу - "День гніву"

Биковський — благочестиві, ревнителя православ’я, але в міру, дбайливі про свої череси, як же тремтять за свої млини, пасіки, гуральні, рудники; чорт би їх узяв, на чий бік стати, так і не знають, дурниками прикидаються, можуть і від рідного батька відцуратись, коли припече; і я — не я; моя хата з краю… Били б і Хмельницького, але що коли Хмельницький таки й у Київ прийде? Пішли б до Білої Церкви, так душа не пускає, а що коли?..

Ні, Рославець її думки знає. Правдою світ перейдеш. Як любити — то всім серцем, як ненавидіти — то на смерть. Чому? Рославцеві не дав Бог уроди — такого б любила, він знає, чого хоче. Незугарний, привередливий, для своєї химери живе, як уві сні, а чи ж не сон життя?

Рославець найшов хвилинку й для неї — цих усіх масійських людців збагнув відразу — шкода говорити, дон Музелла з Луцька, пан Мазаракі зі Львова надаремно писали йому про стійку київську шляхту. На словах, на словах, мості пане. З тих Вороничів і Масальських зліпиш, що схочеш. Хмельницький знає, чому це місто обминає, це місто нестійке, вередливе, крихке, само себе губить своєю шатістю. Дав пані листика. Тиша Биковський його спинив, розпитував, чи не з Чернігівських, бува, він Рославців? Юр Воронич заздрив щодо панни, а там верз Богухвал Люшня Герановський про литовське військо, що йде на Україну, про жидівські ворожбитства, про знак Сатурна й Скорпіона… Каштелян сонно слухав. Сивому цьому чоловікові обкарнано крила, але Рославця тішило, що хоч син його таки найшов свою мету. Свобідна кожна людина вибирати свій шлях, хотіти. Хотів пан Михаїл — і вибрав. І каштелян, зустрічаючись очима з Рославцем, яснів: син його або загибель вибрав, або ж свою дорогу.

«…не гнівайся, асанно, що так смію докучати тобі моїми визнаннями. Ще бувши у Львові, бачив я Тебе, не раз і не двічі, хоч і здалека тільки, бо не своєї я влади людина й іншим, не людським законам покірний, ходив за тобою в костел, хоч і іншої я віри, щоб тільки побачити Тебе й завдати собі потім солодкої муки мріяння. Несеш при боці сагайдак зо стрілами — а стріли давно до шматування мого серця, чи ж закую його в твердий панцер? Така моя доля — зітхати й потаємні ронити сльози, ачей змилосердишся, не пронижеш до краю серце, й так наболіле…»

Панна читала листа нагорі, потайки.

Мати ненароком ввійшла, не пізнала її — очі, такі темні, аж погаслі, жаріли. Приложила долоні до скроней — так били б’ючки. То це він був, той високий, той, що у Львові підстерігав її в кафедрі — ні, ні, як могла б забути його? Як могла б?.. Іван Львисерце-Виговський?

— Магістре, — промовила, зійшовши вниз, страшно пошепки, — мадригалу цього автор його мость Іван Виговський, хто це такий?

Він поглянув бистро на неї, посміхнувся:

— Полковник, канцлер Зіновія Хмельницького, префекта Запорозького війська…

Хотіла щось проказати, не могла, знімовніла. А гурма шляхти сколихнулась. В кімнату ввійшов, спираючись на рам’я дворянинові Соболеві, диґнітар у багатому кунтуші, в малиновому жупані, дідуган ще кріпкий і моторний, навіть з гордим вусом і терпкими блудливими очима.

— Хто це? — торкнув Рославець Юра Воронича.

— Наш спаситель, наш розум, наша воля, — крикнув він, і всі закивали головами, всі потакнули, — батько батьківщини, воєвода київський, сенатор Адам Кисіль!.. Віват, Адам Кисіль!.. Віват, батько вітчизни!

9

Пан на Кисилині й Низкиничах, староста носівський каштелян київський і сенатор Адам Кисіль чарував. Магістр Рославець, згадуючи вчорашні вівати київської шляхти на зборах в домі Стеткевичів, ішов по сходах воєводського будинку біля Свято-Юріївської церкви з відкритим серцем. Сенатор ще вчора, уважно придивившись магістрові, запросив його на бесіду, коли відслужать святу вечірню, сказав він, примкнув святобливо очі. Київський воздух сповниться солодкістю, розкриються перські троянди в сенаторському саду, заграва за Хрещатицькою горою золотнявою вбере кружґанки…

Повз Рославця пройшли люди, ґречно кланялись йому. Пан Петроній Ласко, брат Софрона, секретар каштелянства, сплеснув руками, так, так — пан сенатор уже після молитви, вже чекає — а пункти Хмельницького знаєте?.. Ні, Рославець не знав. Отже, свіжа новина: в білоцерківському листі такі ось пункти: виплатити жолд за п’ять літ, не нарушати благочестивої грецької релігії, побільшити реєстр з шести тисяч до дванадцяти, привернути давніші привілеї… Й це все? Все, мості магістре. Дивуєтесь, що так мало?

Й ми дивуємось… Пане мій ласкавий! По таких вікторіях, по полоні гетьманів! Жадає тільки повороту церков в Люблині, Сокалі… (Пан Петроній глянув у папірець.) У Красному Ставі… Гай-гай, а кордон тільки по Білу Церкву — ні, лагідний, лагідний той лев…

Рославець пішов від нього захмарений. Нагорі, при ввійстю, поміж погруддями Мільтіадеса й Помпеюша, чекав його пан Соболь, другий секретар й. м. сенатора. Він чув згори розмову з Ласком — посміхнувся, що ся не вилежить, те не забруньчить — і це втретє чув уже Рославець: що гадав собі цей тихий пан Соболь?

— А пан сенатор вас чекає, прошу… Тільки з паном Ласком будьте обережні… — магістр спинився, але Соболь уже зник.

Ступаючи по червоному коверці, магістр ішов до Кисіля. Він сидів у своїй світлиці, пухкі білі руки поклавши на поруччя високого крісла, схиливши голову дещо набік, примкнувши очі. На ньому був блакитний атлас, з ґудзиками, садженими яхонтами[296], слуцький сутозлотий пояс, зелені сап’янці. На столі, заваленому паперами й книгами, стояла ваза із конфетами й сушеними фруктами: ріжками, ізюмом, фініками, курагою. Сенатор раз у раз простягав руку й ласував.

— Кість з кості наш ти, мості магістре Рославче, — солодко сказав Кисіль, — я чернігівських Рославців знаю… Ах, як мило оглядати наших юних людей, що сягають по європейське світло науки…

Рославець міг би сказати, що він не такий уже юний, але волів слухати.

— Ігумен Інокентій Гізель теж переказав мені піклування над тобою, магістре, а вчора від пана новгородського каштеляна була висока опінія. Зможемо — вчинимо. Мені в моїй важкій роботі теж потрібні освічені люди — тим паче, що й пан Соболь, і пан Ласко не дають собі ради з реляціями. Потоп, мості пане, а ми, як тріски на гребенях хвиль. Гай-гай. (Сенатор узяв тучний інжир, проковтнув і примкнув очі.) Б’ємось, як риби на березі. А той берег темний, хоч і принадний — солодка мати-отчизна, Русь, Роксоланія, Україна. Тяжко, тяжко, мій дорогий. Один я в короні польській заступаю руський народ як сенатор, двигаю, як старовинний Атлас, святі церкви