Читати книгу - "Крістіна"

— Отже, ти дістав дозвіл виїжджати на ній на дорогу, — сказав я.

— Ну… — зніяковів Арні. — Поки що ні. Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— Клаксон не працює, і часом, коли я тисну на гальма, вимикаються задні фари. Десь коротке замикання, але поки що не можу знайти, де саме.

Я позирнув на нове вітрове скло. На ньому висіла нова наклейка про техогляд. Арні простежив, куди я дивлюся, і примудрився глянути на мене у відповідь водночас присоромлено і з викликом.

— Вілл дав мені наклейку. Він же знає, що на дев’яносто відсотків машина готова.

«Плюс до всього, — подумав я, — у тебе побачення з красунечкою, так?»

— А на ній безпечно їздити? — спитала Лі, адресуючи своє запитання кудись посередині між Арні та мною. Вона трохи наморщила лоба — здається, відчула, що між мною та Арні раптом повіяв арктичний вітер.

— Так, — сказав я. — Думаю, що безпечно. Та й коли їдеш із Арні, це однаково що з самим стареньким Повзучим Ісусом їхати.

Це трохи розрядило напругу, яка почала збиратися між нами в повітрі. З ігрового поля домчав до наших вух незлагоджений гуркіт міді, а потім голос диригента оркестру, тонкий, але дуже виразний під низьким небом: «Ще раз, будь ласка. Це “Роджерс і Гаммерштайн”, а не рок-н-рол! Будь ласка, ще раз!»

Ми втрьох перезирнулися. Арні та я почали сміятись, а за мить до нас приєдналася й Лі. Я дивився на неї, і на мить мене знову пронизала стріла заздрощів. Своєму другові Арні я бажав лише найкращого, але вона була надзвичайна — невдовзі їй мало виповнитися вісімнадцять, красуня, ідеальна, здорова, з живою палкою цікавістю до всього, що відбувалося в її житті. Розанна теж по-своєму була вродливою, але порівняно з Лі вона виглядала як лінивець, що вирішив перекімарити на дереві.

Це тоді я її захотів? Тоді я захотів дівчину свого найкращого друга? Ага, здається, так воно і є. Але клянуся вам, я б нізащо в житті до неї не підкочував, якби все склалося інакше. От тільки я не думаю, що все могло скластися інакше. Чи, може, мені просто хочеться так думати.

— Арні, краще ходімо вже, бо не встигнемо зайняти гарні місця на трибунах для гостей, — з гідним леді сарказмом сказала Лі.

Арні всміхнувся. Вона все ще злегка тримала його за руку, і його це, судячи з вигляду, досі спантеличувало. Та чому б і ні? Якби я був на його місці, і біля мене вперше стояла жива дівчина, та ще й така гарненька, як Лі, я б уже на три чверті був у неї закоханий. Я не бажав йому з нею нічого, крім добра. Здається, я хочу, щоб ви мені вірили, навіть якщо ви не повірите жодному моєму слову з того, що я розповідатиму вам з цього моменту й далі. Якщо хтось і заслуговував на маленький шматочок щастя, то це Арні.

Решта команди вже пішли в роздягальню для гостей в глибині спортзального крила школи, і тренер Паффер вистромив носа у двері.

— Містере Ґілдер, чи не могли б ви удостоїти нас своєю присутністю? — гукнув мене він. — Я розумію, що забагато прошу, і маю надію, що ви пробачите мені, якщо у вас є важливіші справи, але якщо немає, то чи не будете ви такі ласкаві принести свою філейну частину в цю роздягальню?

— Це «Роджерс і Гаммерштайн», а не рок-н-ро-оол, — пробурмотів я до Арні та Лі й припустив бігом до спортзалу.

Я пішов до роздягалень (тренер уже сховався всередині), а Арні з Лі рушили до трибун. На півдорозі до дверей я зупинився й повернувся до Крістіни. Хоч і запізнювався на перевдягання. Підходив я до неї, описуючи широке коло — бо той абсурдний забобон щодо того, що не можна наближатися до цієї машини спереду, досі не вивітрився з мене.

Ззаду я побачив дилерський реєстраційний знак штату Пенсильванія, що тримався на пружині. Я відтягнув його донизу й побачив на звороті стрічку з рельєфним тисненням: ЦЕЙ ЗНАК — ВЛАСНІСТЬ ГАРАЖА ДАРНЕЛЛА, ЛібертівіллЬ, ШТАТ ПЕНС.

Я відпустив номер (він зі стуком став на місце) і підвівся, хмурячись. Дарнелл дав йому наклейку, хоча цій машині було ще далеко до стану, безпечного для їзди дорогами; Дарнелл позичив йому дилерський реєстраційний знак, щоб він міг повезти Лі на матч. А ще він перестав бути для Арні «Дарнеллом»; сьогодні той назвав його Віллом. Цікаво, але не надто втішно.

Я подумав: «Невже Арні такий дурний, що думає, ніби Вілли Дарнелли цього світу роблять послуги від доброти душевної?» Хотілося сподіватися, що ні, але твердої певності я не мав. Щодо Арні я вже не мав певності ні в чому. За останні кілька тижнів він разюче змінився.

Ми збіса здивували самих себе й перемогли в тій грі — як потім виявилося, то був один з двох матчів, у яких ми виграли за весь той сезон… хоча коли він закінчився, мене вже в команді не було.

Ми не мали права на виграш; на поле ми вийшли, почуваючись невдахами, і жеребкування теж програли. «Гіллмени» (тупа назва для команди, але якщо так замислитись, то що мудрого в назві «Тер’єри»?) за перші два програші рвонули вперед на сорок ярдів, пройшовши крізь нашу лінію оборони, як сир у розрізане черево гусака. А потім, на третьому ході — їхній третій даун поспіль — їхній квотербек провтикав м’яч. Його підхопив Ґері Тардифф і спокійно, прогулянковим кроком пройшов шістдесят ярдів у залікову зону. З його обличчя не сходила широчезна задоволена усмішка.

«Гіллмени» та їхній тренер осатаніло протестували, мовляв, м’яч був біля лінії атаки, але судді не погодились, і ми стали вести в грі з рахунком 6:0. З мого місця на лавці мені було видно гостьові трибуни, і я бачив, що нечисленні лібертівілльські фани шаленіють. Напевно, вони мали повне право; ми вперше за весь сезон повели в грі. Арні й Лі махали прапорцями «Тер’єрів». Я помахав їм. Лі побачила мене, помахала у відповідь і тицьнула ліктем Арні. Той теж махнув рукою. Вигляд у них там був такий, наче вони вже нерозлийвода, і в мене це викликало широченну усмішку.

Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука —