Читати книгу - "Королева пустелі"

А тепер я хочу попросити Вас про послугу. Завтра я сідатиму на один корабель... приховувати не буду — місія дуже небезпечна; якщо бути відвертим, то потім в газетах Ви прочитаєте про його аварію. Якщо зі мною щось станеться, Лілі переживатиме нестерпну самотність і відчай, особливо після її важкого понаднормово робочого дня — а це може згубно позначитися на будь-чиєму здоров’ї та дусі. Вона говорила мені про передозування морфієм. Я думаю, що насправді Джудит надто мужня й розумна для таких речей, і все ж мене дуже непокоять ті її слова. Якщо Ви почуєте, що я загинув, одразу ж вирушайте до Франції разом з Г. Г. і знайдіть Лілі. Передусім надішліть їй телеграму й повідомте про свій приїзд і попросіть прислати за Вами до Булоні Френка Вайлі з машиною — не втрачайте ні хвилини, їдьте й пригляньте за нею. Не забирайте її від роботи; для Лілі буде краще, якщо вона продовжить працювати. Ви лише зумійте бути десь поруч, аби наглядати, що вона робить. Скажіть їй правду, що без неї її робота зайде в глухий кут. Я їй ще нічого не казав про грядущу корабельну аварію, тому що не хочу, аби вона щось знала до того, як все скінчиться. Усе це лише заради обережності. Там у неї є дуже хороша подруга, медсестра Ізабель Стенхаус, і ще там є міс Сендфорд, сестра мого помічника з Ефіопії, дуже хороша дівчина — і взагалі, Лілі перебуває у найкращому за таких умов місці — і, мабуть, я надто сильно хвилююся за неї. Це буде дуже цікаве видовище з будь-якого погляду, однак, якщо замислитися, воно надзвичайно ризикове. Можливо, нам вдасться досягти небаченого успіху; у будь-якому разі ця ідея дуже смілива.

Сподіваюся і Ви, і Г. Г. в порядку. Думаю, Ви знаєте, я був в Англії лише три дні, і зовсім не мав часу з кимось побачитись — якщо чесно, цей час мені потрібен був, щоб трохи перепочити й повернутися в форму.

Тож не надто тривожтеся через мою прийдешню місію, на мою думку, у цьому немає нічого незвичного. А для Лілі її лікарня — це найкраще у світі місце у разі, якщо зі мною щось станеться.

З любов’ю до Вас обох,

Ваш Дік».

Авжеж, то була неправда, коли він писав своїй тещі, що у Лондоні зовсім не мав можливості з кимось зустрітися. Навіть більше, його останній лист пролив нове світло на нього і двох жінок у його житті. Він дав зрозуміти, що всі ті листи, які Ґертруді було так важко осягнути та які з одного боку виражали його кохання, а з іншого — уникання будь-яких зобов’язань, були зумовлені нестабільним станом його дружини та його постійною турботою й відповідальністю за неї. Можливо, Дік знав, що без нього Джудит просто не впорається. Коли вона не була завантажена своєю складною роботою у лікарні, її, вочевидь, охоплював стан хаосу й сум’яття. Оскільки Дік не посмів розказати їй про «корабельну аварію», значить і справді була велика ймовірність, що вона могла накласти на себе руки, якби він залишив її заради Ґертруди. У будь-якому разі, Доті-Вайлі розумів, що коли його вб’ють, Джудит може зламатися.

Здається, Дік покохав Ґертруду так сильно, як вона лише могла мріяти, причому не важливо, був у них секс чи ні; однак Доті-Вайлі не міг змусити себе залишити дружину. Відомо одне — перед ним зрештою постала жахлива дилема: він міг підтримати душевне здоров’я дружини і тим самим приректи Ґертруду на нескінченні муки; або ж відкрити завісу таємничості свого кохання до Ґертруди й принести страждання вразливій дружині. Дік, напевно, був дуже виснажений цією внутрішньою боротьбою. Однак тієї хвилини він не мусив приймати жодного рішення, адже його власне життя висіло на волосині.

Останні слова Доті-Вайлі, адресовані Ґертруді, які він написав, висаджуючись на корабель на річці Клайд, були такі: «Моя люба Королево, у мене так багато спогадів... про Вас і Ваше неймовірне кохання, і Ваші поцілунки, і Вашу відвагу, і прекрасні листи, які Ви мені писали... від свого серця моєму — листи, деякі з них я швидко стер [з пам’яті], наче виступаючі краплі крові». Усі листи, які Ґертруда надсилала йому у Галліполі, він надіслав їй назад за день до запланованого штурму берега «V».

На борту корабля було близько двох тисяч військових: більшість — з провінції Манстер (Ірландія), дві роти з графства Гемпшир (Англія), одна рота з Дубліна, декілька загонів з дивізії ВМС, а також Доті-Вайлі й іще один учасник з полку генерала Гамільтона, підполковник Вір де Лансі Вільямс. Тієї ночі, перед нападом на турків, від яких він потім і зазнав поразки, Доті-Вайлі був дуже спокійним. Його товариш по службі, Елліс Ашмед-Батлітт зауважив, що Дік говорив дуже рідко, однак «схоже, він багато думав». Підполковник Вір де Лансі Вільямс написав: «Я думаю, що бідолашний Доті-Вайлі усвідомлював, що на цій війні його вб’ють».

Річка Клайд вивела їх до берега «V», і портова баржа була переміщена на позицію, яка слугувала б понтонним мостом. Доті-Вайлі з Вільямсом чекали півночі, коли мав прибути капітан Гарт Валфорд з розпорядженням від генерал-майора Айлмера Ґантера-Вестона щодо відновлення наступу на замок і поселення Седд-ель-Бахр. Валфорд висадився на берег вранці 26 квітня, щоб битися пліч-о-пліч з уродженцями Гемпшира. План був такий: перша рота мала спробувати захопити замок і поселення, друга — спробувати приєднатися до війська на березі «V», а тим часом третя рота мала пробратися крізь огорожу з колючого дроту й вийти на пагорб № 141.

Війська захопили замок, однак Валфорд загинув. Із захопленням поселення було не так просто. Турки ховалися у підвалах і за стінами кожного будинку, і щойно їхні загарбники вийшли із замку, турки почали обстріл. Іноді вони чекали, щоб британці пройшли повз них, а тоді стріляли у спини. Доті-Вайлі спостерігав за цим із корабля і страждав аж до полудня. А тоді він ухопив палицю й рушив до поселення. От лише свого револьвера Доті-Вайлі не взяв, залишивши його на річці Клайд. Коли він проходив повз задні ворота замку, куля збила з нього кашкета. Офіцер з Манстера пізніше написав, що Доті-Вайлі заходив у будинки, в яких могли причаїтися десятки турецьких солдатів, так спокійно й буденно, ніби заходив до крамниці: «Я... пам’ятаю, як був шокований надзвичайно