Читати книгу - "В'язниця душ"

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив:

— Це ви, пане професоре? Даруйте, не знав, що пан іще повернеться...

В ту ж мить заскрипіли засуви, і сторож, прочинивши браму, впустив їх досередини.

Смолюховський провів комісара до своєї лабораторії, де панував страшенний розгардіяш, але поміж напіврозібраних та цілих приладів, якихось дивакуватих креслень та дротів, що звисали просто зі стелі, містився стіл, застелений чистою скатертиною, а поруч на невеликому креденсі стояв кавник.

— Хочете кави? — запитав професор.

— Не відмовлюсь, — відповів Вістович, бо відчував якусь препаскудну втому.

Смолюховський дістав з шухляди невелику дерев’яну кавомолку і засипав туди достатню кількість ароматних чорних зерен. Змоловши їх, чоловік запалив пальник під кавоваркою.

— Чому ви впевнені, що Гальден не загинув під тими завалами? — запитав комісар, спостерігаючи за його роботою.

— Інтуїція, якщо хочете, — відповів професор. — Його останки я знайшов би найперше, і мені довго довелося б стріляти в його голову, щоби з ним нарешті покінчити. Як на мене, Гальдена взагалі не було в тому будинку...

Професор налив каву у дві філіжанки і чомусь накрив їх аркушем паперу. Вочевидь, це був його власний дивакуватий рецепт.

— Якщо там не було Гальдена, то ви тільки дарма завдали такої шкоди місту, — сказав Вістович. — Наскільки мені відомо, драугри вміють створювати таких самих чудовиськ, як вони...

— Як на мене, то недарма, — заперечив Смолюховський. — Гальдена немає вже у Львові. Кілька годин тому я дізнався, що ящик, в якому він сюди прибув, відправили назад до Данціга. Впевнений, що він повернувся туди, звідки прибув. А Львів тепер очищено.

— Хто відправив? — здивувався Вістович.

— Невідомо. Найпевніше, в документах запишуть поштову помилку. Бо ж покійний Сабінський і його колеги чекали на рунічні письмена, а отримали порожні скрині, — сказав професор.

— Не порожні, — зауважив поліцейський.

— Про те, що в них був несподіваний гість, ані Сабінський, ані Еля, ані професор нікому не розповіли, а гостинно його прийняли. Що сталося далі, пане Вістовичу, ви знаєте.

— Що сталося далі, так. Не зовсім розумію, що було перед тим, як усе почалося.

— Історія стара як світ, — сказав професор, прибираючи папір з філіжанок і пропонуючи гостеві каву. — Гальдена почали цькувати десь у рідній Норвегії. Час від часу такі, як я, там влаштовують полювання на упирів. В якусь мить єдиним порятунком для нього було сховатися в поштову скриню і сподіватись на долю. Так, морем він потрапив до порту в Данцігу, а звідти — до Львова, коли замість ящика з рунами професору Сабінському випадково надіслали скриню з вампіром.

Знаєте, у драугрів дуже сильна інтуїція. Відчувши, що йому загрожує небезпека, Гальден вирішив залишити Львів і зробив це в перевірений спосіб.

— Тобто зараз він... — почав комісар.

— Прямує поштою назад до Данціга, — закінчив замість нього Смолюховський.

— От і чудово, — посміхнувся Вістович.

— Якраз ні, дорогий комісаре, — сказав професор: — Нам слід наздогнати його і закінчити справу. Бо драугри не люблять програвати, і він колись таки повернеться сюди.

Комісар похитав головою.

— Вас заарештовано, пане Смолюховський, — промовив він. — Тож вранці чекатиму пана у відділку. Скажімо, на одинадцяту.

Вістович підвівся і рушив до дверей.

— Не спізнюйтесь, — додав він виходячи.

Вранці Вістовича, як і очікувалось, викликав до себе директор поліції. Вільгельм Шехтель був на диво спокійний і, не піднімаючи очей, указав комісарові на стілець. Коли шеф нарешті підняв на нього очі, розмова почалася зовсім не з нічного вибуху.

— Цієї ночі помер такий собі Ігнаци Пшеворський, знаєте, хто це? — запитав Шехтель.

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Він був суддею. Впливовим, курва, чоловіком...

Вістович, усе ще не розуміючи, до чого тут, власне, він, скрушно похитав головою. Проте від наступних шефових слів його мов струмом вдарило:

— Учора була в нас така собі Рахель, яка служить покоївкою в